Читати книгу - "Заплакана Європа"

– Зараз, не відкриваючи пельок… Так, своїх смердючих пельок, ви, придурки, виходите з посольства, не оглядаючись, зі щасливими мордами, чалапаєте чимдалі та якнайшвидше. Якщо після того, як ми виведемо вас, ви почнете самодіяльність… – подивилася на напарника, який із захватом слухав, а після паузи колеги підхопив промову, як собака кістку, та по-підлабузницькому продовжив:

– Буде складено рапорт, що ви хотіли вчинити теракт у приміщенні посольства.

На підтвердження своїх намірів перегнувся через стіл, на якому сидів так само, як і на початку розмови, рукою відкрив шухляду й, крекчучи, витяг звідти темно-зелену (такий колір іще називають пляшковим) закорковану пляшку. Утікачіне-вдахи Коля й Люда в унісон ствердно хилитнули головами.

Шатенка взяла під руку Миколу й, усміхаючись, повела його до виходу, муркочучи про переваги соціалістичного устрою життя. Жужа волоклася слідом, відчувала міцне стискання на передпліччі. Її супроводжувач вишкірявся, зображаючи безтурботність. Дівчина розуміла, що ці особісти-кадебісти перелякалися не на жарт, бо ж навіть не запитали в них документів чи паспортних даних.

Коли опинилися надворі, молодий міліціонер, що охороняв вхід до посольства, і собі гаркнув на них:

– Козли смердючі, через ваші вибрики відпустки позбудуся, – кулаком штовхнув Людочку в спину.

Микола, не звертаючи уваги на потурання коханої, подався геть, запхавши руки до кишень та згорбившись у три погибелі. Йшов надто швидко, Люсі доводилося бігти підтюпцем за ним, аби втриматися поруч. Відійшовши далеченько від посольства, Микола почав дорікати Люді за невдачу, але насолодитися цим заняттям вповні завадило таксі, яке наздогнало пару. Зупинилося та випустило австралійку, ту, яку вони бачили у посольстві. Іноземка передала грубезний жовтий конверт і заскочила назад до авто. Микола вихопив пакунок, запхав під светра та пришвидшив ходу.

Роздивлялися папери в потязі. Вирішили повертатися додому, відкинути ідею штурму інших амбасад як нездійсненну. Висоталися морально, й плани йти до кінця здохли самі по собі, причому чоловік відмовився від них першим. Зачинилися у вбиральні через півгодини після того, як потяг рушив із місця, похапцем розірвали конверт й витягли стос різноколірних папірців, віддрукованих латиною.

– Це анкети.

Людочка з інтересом вдивлялася в документи, намагалася перекласти написане. Вона ж бо трохи знала англійську, принаймні у школі мала тверду п’ятірку, але про що йдеться, достеменно зрозуміти не могла.

– Що тут написано? – питав Микола, водячи пальцем по реченнях.

Дівчина вихопила один аркуш, перевернула його і виявила текст російською: «Анкета на проживання в Австралії». Серед п’ятдесяти двох пунктів віднайшли такий: «Репатріант повинен п’ять років прожити у незаселених районах Австралії». Остання сторінка угоди закінчувалася тезою: «Заяву про надання виду на проживання в Австралії буде розглянуто протягом трьох-п’яти років». Микола знавіснів, хотів жбурнути папери до унітаза, але у двері загрюкали й Людочка запхала їх до наплічника.

Додому Люся повернулася виснаженою як ніколи.

– Як відрядження? – запитали домашні, які були впевнені, що їхня дочка їздила саме у відрядження.

– Добре! – кинула. – Піду спати, бо втомилася. – Поцілувала батьків й, на ходу роздягаючись, побрела до своєї кімнати.

– А їсти? – навздогін запитала Ірина Романівна.

– Вона ж просила не турбувати… – став на захист дочки тато.

Панночка Жужелиця спала й бачила сни, сумбурні та дивні. Ось сидить вона у буцегарні, а то відразу – у пустелі знемагає від спраги. Потім мчить супер-кабріолетом по магістралі невідомого мегаполісу. Волосся її розвівається… Слідом біжить Микола й простягає до дівчини руки, але вона не переймається дрібницями. Віддаляється геть. Чує, як він гучно плаче й кличе її, відчуває, як він схлипує десь поруч, навіть може побожитися, що на неї крапають його гарячі сльози. Але як? Вона ж у машині, а він он де… Дівчина повертає голову назад. Помічає, як далеко-далеко її коханий перетворюється на нечітку крапку, яка не припиняє схлипувати. Жужа усвідомлює, що це сон, і тому наказує собі прокинутися. Розплющує очі й бачить татуся, який на колінах стоїть перед диваном. У нього вологе обличчя. Люда схоплюється й з силою обнімає батька. Їй ввижається щось страшне. Не може збагнути, чи це продовження дурнуватого сну, чи сталося щось невідворотне.

– Мама? – з острахом запитує дочка.

Тато хитає головою на знак заперечення й піднімає руку з затисненими в ній різноколірними папірцями.

– Ти хочеш нас покинути? Хочеш їхати назавжди? Ти розумієш, Людочко, що таке еміграція? Назавжди…

Люся відкидається на подушки й полегшено зітхає. Перевівши подих, піднімається й радісно щебече до батька:

– Що ти собі видумав, та? Ну, що ти собі видумав? Це так, папірці, – вихоплює аркуші з рук Олега Тимофійовича та дрібно шматує їх.

Поки вона це робить, її мозок працює у шаленому ритмі, видумуючи, чим би заспокоїти тата. Знаходить вихід – потрібно відволікти його увагу іншою новиною. Якоюсь сенсацією. Приємною.

– До речі, я мала вам із мамою сьогодні повідомити… – примружилася. – Ми з Миколою вирішили одружитися, – осяйна усмішка.

Тато про всяк випадок запитує:

– Ти нікуди не поїдеш?

Дівчина суворо промовляє:

– Я йому про таку радість, а він про від’їзди… Та це в Москві йшла вулицею, мені тицьнули до рук. Реклама!

Батько заспокоюється, встає з колін, радісно шепоче:

– Ой, я ж на роботу запізнююсь, – і вже на ходу: – То, кажеш, буде весілля? Ну, нарешті…

– Я б не хотіла нічого гучного… – починає Людочка.

– От і правильно. Ми з мамою пішли розписалися і живемо – не тужимо. Краще ми вам гроші подаруємо, – говорив, стоячи біля ліфта.

Людочка проводжала його. Коли за татом зачинилися двері, почала обмірковувати, як про їхнє одруження повідомити Миколі, який ні сном ні духом не здогадується про свій теперішній статус нареченого.

На побачення Коля, всупереч своїм сталим переконанням, припхався з однією червоною трояндою