Читати книгу - "Слід золотого обозу, Давид Ігорович Виходець"

… Василько провів коней через низенький колючий сосняк, вийшов на галявину з одинокою кучерявою грушею й зупинився під нею, роздумуючи: чи тримати коней ось тут, на відкритій місцині, чи загнати їх в гущавину, де хоч і надокучатиме мошкара, а все-таки буде безпечніше. Так і вирішив — забрів з табуном у зарості ліщини, зв'язав повід усіх коней докупи, прислухаючись, що ж воно коїться там, за стіною лісу, на дорозі, де лишилися його старші побратими віч-на-віч з ворогом.

Тах-тах-тах — це б'ють стрільці Суходола.

Тра-та-та-та-та — а це припадає до кулемета Андрій Цибуля…

Раптом Василько аж присів з несподіванки: щось недалеко загуло, затупотіло, наблизилось до лісової хащі, затріщало в посадці, і на галяву вигулькнуло десятків зо два денікінських кавалеристів.

— До мене всі! — запально крикнув здоровань. «Мабуть, командир», — здогадався Василько, крізь гущінь зелені розглядаючи небажаних гостей. Вершники негайно збились кільцем навколо молодика в кошлатій бурці. Довкола запахло потом розігрітих коней. Василько лівою рукою розвів гілля ліщини, правою ж мимоволі поліз у пазуху й намацав теплу від тіла гранату, яку, щоб не так було страшно в лісі, непомітно прихопив з воза Цибулі.

Скакуни білогвардійців відсапались після шаленого гону й почали щулити вуха, прислухаючись до навколишнього гуркоту. Зненацька, либонь, учувши Василькових коней, всі як один насторожились у бік густої темно-зеленої ліщини. Це помітили білогвардійці й стривожились. Почали мовчки переглядатись між собою. Василько по цьому миттю збагнув, що його схованку ось-ось буде виявлено. Хлопчик рвонув запобіжну чеку й щосили кинув гранату на галявину. Вона впала якраз під ноги спішеному командирові. Денікінець ще встиг руками навхрест загородити лице, а потім знизу сліпуче гухнуло, відірвало від землі денікінця, збило з ніг кількох коней разом з вершниками, і грімкотливим колом розійшлася по гаю луна. З розлогої груші сипонуло листя, а в ліщині, злякані вибухом, шарахнулись Василькові коні, затупотіли ногами. Немов вихор підхопив рештки ескадрону, і вершники, забувши про все на світі, сипонули хто куди.

… Трохим Казимирович, тільки-но денікінці зникли в гайку, дав наказ бійцям зайняти вогневі позиції з іншого, ближчого до лісу, боку дороги.

Всі чекали на те, що кіннотники отямляться після невдалої атаки, перегрупуються і звідти знову ринуться лавиною на загін.

Аж тут з лісу долинув гучний звук вибуху, над верхів'ями дерев з'явилась ледь помітна хмарка диму, а згодом то тут, то там з-поміж кущів панічно вихопились денікінці й зникли в тремтливому тумані.

— Хлопці! Там же Василько, — одним подихом випалив Устименко.

Схопився Циган, за ним ще кілька бійців і побігли до лісу. А згодом зупинились, бо їм назустріч Василько вів табун коней.

Андрій Цибуля першим зметикував, що й до чого, нахилився над передком воза, підняв брезент і почав лічити: одна, дві… п'ять, шість… сьомої немає…

«Ну й молодчина, ти бач, що втнув», — подумки хвалив Андрій хлопчика. А вголос крикнув Устименку:

— Та це ж Василько їх гранатою пригостив. Навік поперелякував денікінців… На скаку поздихають…

А вже деміївці оточили Василька, оглядали турботливо його з усіх боків — чи не поранений. А він весь ще тремтів від пережитого, прагнув випалити все зразу, та не вистачило духу, і, ковтаючи слова, жестикулював руками.

— Дай поцілую, — підійшов до хлопця Циган і міцно притиснув його до себе, а потім вийняв із-за пояска наган і вручив малому: — Візьми собі, Васильку, це добуто в бою…

Устименко, помітив Василько, теж був задоволений наслідком бою. Він посміхався, жартував, теплим словом звеселяв людей. Але ніхто не знав, що в командира на душі. Половина бійців загону — поранені. І він тут же розпорядився:

— Скоренько перев'язати рани…

Купками сідали деміївці, один одному допомагали хоч як-небудь перехопити рану.

У командира теж усе важчою і важчою ставала прострелена нога. Кульгаючи, він підійшов до розтрощеного снарядом воза, оглянув ящики й гукнув Цигану:

— Збий його знову та збери коштовності. Решті, — звернувся Устименко до загону, — коней запрягати!

Суходіл, Новиченко й Циган пригоршнями, разом з порохнею, груддям землі, бур'яном — дерев'яними трісками згрібали золоті речі і засипали в ящик.

Присів біля них і Василько.

— Допомагай, допомагай, синку, — звернувся до нього Суходіл, — у тебе очі ще молоді, краще бачать…

Ось уже ящик збито. Запряжені коні. Командир наказав розмістити поранених на підводах.

— Сідай і ти, Трохиме, на воза, ледве на ногах тримаєшся, — звернувся до нього Іван Новиченко.

Командир оглянув валку. Жодної підводи, на якій би не сиділи й не лежали поранені.

— Не буду сідати, Іване, — відмовився й витер піт з чола. — Якщо сяду, то важко буде звестися потім на ноги, а так, гадаю, розімнуся і біль пересилю.

Облизав язиком губи.

— Ну, то подалися…

Обоз рушив. На передній підводі знову погоничем був Василько. Ліве плече в Андрія Цибулі палило, наче вогнем. Ледве ворушив рукою. Поруч нього лежав нерухомо Демид. Понуро йшли коні, тягнучи важкі вози, обліплені пораненими, знесиленими деміївцями.

Помітивши, що хто-небудь відстає, Устименко доганяє підводу й нагадує:

— Не можна навіть на хвильку зупинятися.

Він сам ледве дихав від перевтоми.

— Може, на коня якось сядеш? — запитав його Давид.

— Ні, вже не всиджу…

Притулившись один до одного, сиділи на третій підводі брати Рузяки. Менший, сімнадцятирічний Саливон, поранений у груди. Він усе щось намагався сказати, та тільки червона піна закипала на устах.

Старший, Олекса, пробував покласти Саливона на спину, але тоді хлопець зовсім не міг дихати, захлинаючись кров'ю.