Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На другий день встали ми дуже раненько, навіть і не снідали…
- Братику,- каже Штефан,- іди, іди та кажи їй, що я гину; іди, брате!
Я і пішов. Манолі стогнав на постелі, а я буцімто прийшов його відвідати.
Попосидів трохи та й хочу йти. Силували на снідання, але я подякував красно; виходжу - а стара гримнула на дочку:
- Чому,- каже,- не випровадиш пана вояка?
От і вийшла за мною.
- А чому,- каже потихоньку,- чому не прийшов ваш товариш з вами, га?
- А я знаю, чому ти з ним таке поробила, що він навіть і встати не може, не то що?
- Вайльо! - бідкає дівчина, а сама нібито й журиться, а ніби й весела.
- Дурно й вайкатись, зіронько моя: хлопець пропав!
- Любчику мій! - жалує вона.
- А правда оце, що ти тепер казала? - став я заходити.
- Ох, правда,- каже,- правда!
- Зоїцо! - кричить мати з хати.
- Скажіть, що я його люблю, що я його любитиму до самої смерті.
- А побачити його не хочеш? - питаю.
- У нашім садочку, по опівночі! - та й стрибнула в хату, мов ясочка...
Штефан мало мене не задушив, обіймаючи, як я йому розповів, що було.
- А чи не дуриш ти мене лиш? - усе питав та допитував.
- Або я тебе багато дурив? - кажу я, ніби сердитий.
Він так і рад!
Ледве-не-ледве дочекали вечора.
- Ходи вечеряти,- кличу.
Але де ж там! - йому вечеря в голові? Таке прибирається, та зачісує, та в дзеркальці призирається!
- А не час уже, аби ми йшли?
Я аж качаюся зо сміху:
- Та цур тобі! Ще й сонце гаразд не зайшло, а вона казала в опівночі приходити.
Ваги-переваги діждали ми тої опівночі - пішли.
Біля єї хати був красний великий сад: усе яблоні, та вишні, та сливи. Попід паркан калина понадвисала.
Я став під парканом, мов шельвах, а Штефан перелетів у садок - сказано: до своєї милої. Тут і обнялись.
- Серце, серденько!
- Раю мій, покою!
Тільки й бесіди в їх було.
- Ох, Штефаночку, ти милий мій, а не покинеш ти мене? - прощебетала вона нарешті, склонивши голівку свою, мов рожеву квіточку, на Штефанові груди.
- Зоре моя ясна, світе мій рожевий, як ти можеш мене оце питати? Не питай, душко, не рви мого серця, бо я ще хочу жити, я ще хочу з тобою нажитися!
Вона зомліла.
- Бери, вийми,- каже,- мою душу!.. Козаче мій, місяцю мій, соколе мій!
Знов обнялися, знов мовчали. А калина укривала їх широким своїм листом.
Стало далі зоріти.
- Штефаночку мій, голубе, а як ти підеш відси,- мене поховають! Не годна я без тебе жити.
І знов, як чічка, йому до серденька.
- Сонце моє, маю мій,- став він гудіти, як голубчик.- Або ж то з Турди сюда далеко! Я можу бути в тебе щотиждень.
- Щотиждень, щотиждень! - стала вона плакати,- а я й години без тебе не можу бути!
- Що ж маю робити, ясочко моя принебесная, коли я вже такий нещасливий на сьому світі.
А сам заплакав, як мала дитина.
З хати щось рипнуло... Поцілувались - розлетілись. Тільки того й щастя було...
Штефан дома не лягав уже спати і мене не пускав: говорить, щебече.
- Та бо чому ти сьогодня якийсь такий неговіркий, Юрійку? - в одно мене питає.
А я говорю з ним, як звичайно.
- Юрійку, братчику, який же я щасливий! - ти не знаєш; говори-бо, Юрійку!
- Таже я говорю, братчику; чого з мене хочеш?
- Хочу, щоб ти поділився зо мною моїм щастєм. Я, братчику, такого щастя ще й не зазнав на світі!
«Гай, гай! - думаю собі.- Чи ж довго триває тото наше щастє? От що побачиш його, а тут крикнуть: «Марш!» - уже й по щастю, уже й по долі».
Так я собі тогді думав, а це й справді так було. Штефан дожидає вечора, як бога, аж тут приходить післанець від капрала:
- Збирайтеся якнайборше, мусимо вертати до компанії,- розказ прийшов.
Вернули.
В Турді - як у Турді. Камрати привітали нас щиро, сердечне - сказано: камрати. Капітан сварив-сварив на капрала, чому так припізнився, та й повіявся у цукорню, де собі горівочки здорово все потягав, а ми знов своє діло пазили, аби, як тот казав, світ не без нас. Лиш Штефан мій дуже засумував - таки так засумував, що я вже побоювався, аби не пішов до шпиталю.
- Братику,- кажу я йому не раз,- товаришу мій милий! Розбивай свою тугу, розважай своє серденько, розважай, камрате мій дорогий!
- Та коби-то я міг,- промовить, бувало, а сам ляже на ліжко - тужить. Я вже його не відходжу ні на крок; йому розказую дещо, співаю, жартую, ба далі й сварюся,- нічо не помагало: чахне та й чахне, а все мовчить. Не раз йому вже й капралом доїдаю - мовчить.
Але пішов я в один раз на варту аж до цісарської бані, а Штефана лишив дома.
- Не журися ж мені, Штефанку,- кажу я йому, ідучи,- бо, бігме, битиму, як прийду.
Він мов і не чує. Се діялось в неділю.
Цісарська баня стояла на горі; докола го́ри та сади, та виногради раєм процвітали. Сонечко збиралось на нічліг, а я сів собі надворі під вахцимброю та радуюся світу божому. Аж тут прибігають два жовніри в чаках та таки просто на вахцимбру:
- Фрайтер, а не був тут Славич?
- Або що?
- Таже здезертирував.
- Брешете! (не до вас кажучи) - крикнув я, мов опарений, вбігаючи і собі на вахцимбру.
- Бреши ти з усіма псами! - гримнули на мене тоті два жовніри, а фрайтер питає:
- А чому ж ви його тут шукаєте?
- Бо ми ще гадали, фрайтер,- стали
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прозові твори, Федькович Юрій», після закриття браузера.