Читати книгу - "Поза межами болю, Турянський Осип Васильович"

Десь далеко, ой, далеко

Очі ясне сонце бачать.

Де ти, сонце? Де ви, очі?

Очі, очі ви мої!

Хто мені покаже матір?

Усміх милої моєї?

Ох, ніхто, ніхто - ніколи!

Очі, очі, ви сліпі!

Чуєте, о любі друзі?

Хтось у плечі нас торкає,

Шию обнімає й шепче:

«Я вже тут - ходіть! ходіть!

В тьму беззоряну одвічну,

В чорну пустку позагробну,

Морем вічного мовчання

Вічно я вестиму вас.

І не буде бог, ні люди

Знати, де могила ваша,

Ні барвінок, ані рута

Вам на ній не зацвіте.

Ні сльоза її не зросить,

Ані хрест на ній не стане,

Ні на хрест оцей похилий

Слів ніхто не покладе:

«Тут заснули сном одвічним

Вигнанці судьби, котрії

Пекло людського страждання

За життя уже пройшли».

Ви все будете вмирати

І ніколи не умрете:

В вічність темну, бездорожну

Піде з вами розпач ваш.

Марно пустку безконечну

Роздере ридання ваше.

Бог, ні люди вас не вчують,

Лиш я вчую: ваша смерть.

Я сильна, та заслаба я,

Щоб убить розпуку вашу:

Вона вічна, вічна буде,

Як я вічна: ваша смерть».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пісня втихла.

Наче скам'янілий подих смерті, так застигли людські тіні.

Їхні душі не вернули ще з далекої мандрівки в замогильну безконечність.

Вони блукали по бездорожних, сонних пустирях і тужили, і плакали за втраченим життям.

Та ніхто не чув голосу їхнього болю.

Тоді, як із шістьох краплинок води стає одна краплина, так шість душ ізлилося в одну душу.

І була ця одна душа марніша від наймарнішої пилинки, котрою буря гонить безвістями.

І стала ця пилинка-душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу.

І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Здається, що вони вже навіки сидітимуть довкола вогню:

Німі, зачаровані, закляті, омертвілі.

Вмерли люди, земля, небо, боги.

І вмерла душа людей, і душа безкраїх просторів.

І час ліг на хмарах сонної безконечності і спить.

Здається, навіть смерть умерла.

Море вічності стануло.

Вічність спить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Людський біль не спить.

Сліпий товариш прокинувся.

Підняв обі сині руки, затиснув пальці й поклав їх на свої сині уста.

Йому зимно.

Я взяв його руки у свої долоні й хотів огріти їх.

Але мої долоні були зимні.

Я притулив його руки до своїх уст і до лиця.

Але й мої уста й лице були зимні.

Тоді я силкувався війнути теплим подихом із моїх грудей на його руки й дати йому частину моєї душі.

Але я не чув ні свого теплого подиху, ні своєї душі.

Не чув нічого.

І тоді щось, поховане в темних нетрах, де колись була моя душа, вийшло на світло.

І якась моя остання, велика, гаряча, ще не виплакана сльоза впала нагло на його висохлу синю руку.

Я скоро й непомітно обтер її й наблизив обі його руки до вогню.

Здається, сліпий товариш почув, що щось тепле й вогке впало йому на руку.

Його сліпі очі довго дивилися на мене, і здавалося мені, що промінь світла впав на його обличчя.

Чого він так довго дивиться на мене?

Дивиться й мовчить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нараз він узяв мою руку у свою, стиснув її, нахилився до мене й голосом, як таємний гомін крил позасвітнього вістуна, як ніжно-мрійно радісне зітхання дитини у сні на досвітку - шепнув:

- Є сонце в житті.

Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша.

Здається, що їхні німі погляди так і говорили до нього:

- Твоя душа, замучена таким страшним болем, як ніхто другий на світі, бачить сонце...

Твої очі, що видітимуть усе тільки чорну ніч перед собою, бачать сонце.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І їхній сліпий товариш, цей німий, у болю скам'янілий живий образ нужденності буття, перестав у цьому менті бути для них наймарнішою пилинкою між ними, найнужденнішим, долею розтоптаним хробаком.

Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє.

Щось ясніше світла, дужче сліпої сили божевільних стихій, святіше всіх богів.

Якась невмируща сила людської душі.

Якийсь могутній дух людини, що крізь нужденність сьогоднішньої хвилі, крізь роки крові, крізь хрести на цвинтарях, крізь сонні простори позагробні, крізь темряву безконечних засвітів бачить сонце майбутніх поколінь...

І людина, що в ній царить цей дивний, ясний і могутній дух, буде, вмираючи, радіти тому сонцю, що зійде колись...

І здавалося їм, що їхній сліпий товариш не чує тепер ні голоду, ні холоду, ні болю, ні туги... ні бажання розмовляти, бо його душа живе вже в цьому новому світі сонця, який його сліпі очі бачать, а якого вони, видючі, не видять, не чують...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Довго вони дивилися на нього мовчки з німою пошаною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нараз Добровський глянув на кожного товариша, опісля показав очима на сліпого й шепнув:

- Він щасливіший від нас...

І п'ять долею розтоптаних нуждарів дивилися у святому тремтінні на щастя свого сліпого товариша з заздрощами...

. . . . . . . . . . .