Читати книгу - "Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман"

розумієте, що попереджувальні знаки не працюють. На щастя, коли ви його проїхали, потяга не було, але зрозуміло, що за такого інтенсивного дорожнього руху якась автівка зіткнеться з поїздом і, ймовірно, будуть жертви. Ви набираєте 911, щоб повідомити про поломку, і раптом розумієте: якщо не подзвонити, нещасний випадок перекриє рух позаду й зменшить кількість машин на вулицях. Це допоможе вчасно потрапити на роботу. Ви б кинули слухавку й допустили чиюсь смерть, щоб виграти кілька хвилин і встигнути на ділову зустріч? Звісно, ні. Запитання абсурдне.

Тепер уявіть, що вас у машині п’ятеро. Ви єдиний, хто розуміє, що попереджувальні знаки не працюють (можливо, у дитинстві сильно захоплювалися залізничними переїздами). Те саме запитання і та ж відповідь. Навіть якщо ніхто не дізнався б про ваш грішок, ви подзвоните, щоб запобігти нещасному випадку. Неважливо, одна, п’ять, десять чи мільйон людей запізняться — відповідь не зміниться. Безкінечна кількість запізнень не зрівняється з цінністю одного життя. І цей принцип загальний. Більшість людей твердо впевнені, що незалежно від дилеми питання життя і смерті переважує решту факторів.

Проте в житті ми не завжди такі благородні. Попередня дилема здається абсурдною, але про щось схоже роздумують водії й законодавці, що регулюють рух у великих містах.

Лише у Великій Британії щороку через дорожньо-транспортні пригоди гине 1700 людей. І хоча це суттєво нижчий показник, ніж у 1980-х, коли жертв було майже 6000, кількість можна далі зменшувати, наприклад, установивши максимальну швидкість руху 40 км/год. Але все має свою ціну. Ми будемо вдвічі довше добиратися на роботу.

Сюди пасує цитата з книги «Homer Economicus»[36]:

Гомер. Я Сімпсон, хочу до вас записатися.

Місіс Блюменштайн. У нас є місце в групі дебатів.

Гомер. Дебатів, де сперечаються?

Місіс Блюменштайн. Так.

Гомер. Так тобі й треба, негіднице! Це я так тренуюся.

Місіс Блюменштайн. Цьогорічна тема звучить так: «Чи обмежувати швидкість до п’ятдесяти п’яти миль за годину?»

Гомер. П’ятдесяти п’яти? Маячня! Так, кілька людей виживе, зате мільйони запізняться![37]

Якщо не враховувати ситуації, коли висока швидкість дійсно рятує життя, як у разі роботи швидкої допомоги, виявляється, що ми несвідомо зіставляємо час, нагальність, продуктивність, працю, з одного боку, й життя та смерть — з іншого.

Встановлення законів і принципів моралі — основа суспільного договору, і ця важлива тема, безумовно, сягає набагато глибше, ніж визначення церебрального механізму побудови суджень. Інформація про фактори, які роблять людину більш прагматичною, допоможе тим, кому важко поводитися раціонально. Але для аргументації власної етичної позиції користі з неї нуль. Дилеми лише допомагають нам краще пізнати самих себе. Вони дзеркала, що відображають наше мислення й наших демонів, яких краще тримати під контролем і не дозволяти непомітно керувати нашими діями.

Хімія й культура впевненості

▶ Анна сидить на лавці у сквері. Зараз вона зіграє в гру з іншою людиною, довільно обраною з-поміж відвідувачів скверу. Вони не знайомі, не бачать одне одного й не можуть перекинутися жодним словом. Це гра незнайомців.

Організатор пояснює правила. Анна отримує п’ятдесят доларів. Це подарунок. У неї є один-єдиний хід — визначити, як розділити гроші з іншою людиною, яка ніколи не дізнається про її рішення. Як учинить жінка?

Люди бувають різні: від альтруїстів, які чесно ділять гроші, до егоїстів, що залишають усю суму собі. Ця на перший погляд примітивна гра дістала назву «Диктатор» і стала підставою для зближення економіки й психології. Її результати досить несподівані: більшість людей не забирають максимальну суму й діляться частиною фішок, навіть коли дія відбувається в темній кімнаті, а рішення диктатора ніяк не фіксують. Щедрість пропозицій залежить від численних змінних, і вони окреслюють межі нашої схильності ділитися.

Ось кілька закономірностей. Жінки щедріші й віддають більше фішок незалежно від їхньої цінності. Натомість чоловіки не настільки щедрі й стають ще скупішими, якщо цінність фішок зростає. Також люди діляться частіше, коли за ними спостерігають. Навіть окоподібні зображення на екрані в кімнаті, де гравці роблять вибір, стимулюють їх віддавати більше фішок. Це демонструє, що мінімальні й неявні соціальні стимули впливають на нашу поведінку в суспільстві. Імена теж важливі. Граючи з незнайомими людьми, яких вони не бачать, диктатори щедріші, коли знають ім’я отримувача. А пояснення умов гри за допомогою ринкового поділу на покупців і продавців підживлює егоїстичну поведінку. Національність і приваблива зовнішність також впливають на щедрість, але в складніший спосіб. У ґрунтовному дослідженні, проведеному в Ізраїлі, Урі Ґнізі показав, що в грі «Довіра», яка передбачала двосторонні переговори, учасники передавали більше грошей отримувачам-ашкеназі[38], ніж вихідцям зі Сходу. Закономірність зберігалася, навіть якщо донор мав східне коріння, тобто він дискримінував групу, до якої належав сам. А от у грі «Диктатор» учасники однаково ділилися з отримувачами з обох народностей. Ґнізі інтерпретував це як результат етнічних стереотипів (переконання, що деяким групам не слід довіряти), а не вродженої схильності дискримінувати (автоматичного бажання завдати шкоди чи давати менше окремим групам). Привабливість теж неоднозначно впливає на бажання ділитися. Симпатичні учасники отримують більше, але на це істотно впливають конкретні умови гри. Одне дослідження виявило, що ефект від зовнішності сильніший, коли диктатор не просто бачить, а й чує отримувача. І це ще далеко не все. Існує незліченна кількість змінних, від дуже заплутаних соціальних і культурних конструктів до елементарних штучних мотивів, які передбачувано визначають, як ми поділимося з іншими. Зазвичай неусвідомлено.

▶ Єва грає в іншу гру. Вона теж починається з подарунка в п’ятдесят доларів, якими добровільно можна поділитися з незнайомкою Лорою. У цій грі організатори потроюють суму, яку Єва дає Лорі. Наприклад, якщо Єва віддасть Лорі двадцять доларів, то в першої залишиться тридцять, а друга отримає шістдесят. Якщо вона віддасть усю суму, то не матиме нічого, а Лора отримає сто п’ятдесят. Водночас, коли Лорі дають гроші, вона має визначити, як поділитися ними з Євою. Якби двоє гравців могли домовитися, найвигідніша стратегія виглядала б так: Єва віддає всі гроші, а Лора ділить їх навпіл. Тоді кожна отримала б по сімдесят п’ять доларів. Але проблема в тому, що гравці між собою не знайомі й не мають змоги домовитися. Це випробування довіри. Якщо Єва вирішує, що Лорі можна довіряти й та буде щедрою навзаєм, то віддасть їй усю суму. Якщо вважає Лору скупою, то не ділиться зовсім. Якщо ж, як і більшість із нас, Єва вагається, вона чинить мудро: залишає невелику частину собі, щоб перестрахуватися, а решту віддає, прийнявши суспільний ризик.

Ця гра називається «Довіра», і