Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

Останній виток дороги — і ми потрапляємо на ледь похилу галявину. Перед нашими очима крихітна будівля вокзальчика.

Я кажу собі, що все йде добре, що все гаразд.

У приниженні існує кілька градацій, і ми здобуваємо в цій сфері новий досвід. Ми купили квиточки в автоматі й слухняно очікуємо на пероні, вишикувавшись у ряд, нас видно здаля. Уривчасте рипіння, яке я тлумачу як незабарну зупинку, повідомляє про прибуття потяга. Зупинка на вимогу, і Б’єро із задоволенням кілька десятків разів натиснув кнопку, яка передає сигнал машиністові.

Потяг пригальмовує, повільно суне повз нас, і враз набирає швидкість. Пасажири біля вікон сміються з нас. От і все.

Юлія вперше справді приголомшена. Вона піднімає руку в порожнечу, ніби хоче зробити знак «бувай, бувай». А потім її м’язи скорочуються, і вона вже божевільно вимахує кулаком.

— Зла-зла? — питає Б’єро, натягаючи пухову куртку на голову.

І Гун не лишається осторонь від бурхливого вияву емоцій. Точним ударом він вибиває спресоване сміття, а потім, імітуючи воротаря, який хоче спасувати м’яча в інший бік поля, б’є по ньому. Сміття в повітрі поступово розкладається на свої складові: шкурки від бананів, масний папір, скоринки хліба, зужиті серветки...

Має минути певний час, щоб ми знову зібралися з духом. На Поліну нападає безперервна гикавка, а наша здатність бути поблажливими. Варто визнати, ми приголомшені тим, що відбулося щойно. Я підступаю до будівлі й читаю розклад.

— Добрі новини. На вихідні є додаткові потяги.

Усе й не так кепсько. Перед обідом буде ще один потяг.

Б’єро користається з цього, щоб надибати в траві ще кілька камінців, красу яких бачить лише він. Юлія запалює цигарку. Гун, заплющивши очі, лягає на лаву в так званому залі очікування. У його плеєрі такий гучний звук, що альпійські галки в Піренеях можуть насолоджуватися тим, як Міруся Лоуверс співає для свого чоловіка «Mio Angelo...».

Я хочу сісти біля Гуна. Оголошення, надряпане на дерев’яній перегородці, вихваляє лінгвістичні табори для іноземців. Філактера коміксу, яка тягнеться від апетитного рота платинової блондинки, робота якої не залежить від рівня опанування мови. «Занурюйтеся — підкорюйте мову». У мене тимчасове виснаження. Я згадую річний звіт діяльності Фундації, знайдений в купі використаного паперу в класі для напрацювання навичок роботи руками. Там було зазначено, що лише невелика кількість учнів із Кастеля отримала дипломи наприкінці навчання. Статистика виявила, що лише старанні учні, яких іще й підтримувала і підштовхувала родина або відданий справі учитель, змогли дати раду з навчанням. А як бути іншим?

Вітер шарудить картонним сміття, як і сухою ожиною на кущі. Під будівлею вокзалу пурхають птахи. Літаки розрізають небо на нерівні частини.

Нещодавно я чув по радіо, як теревенів про свою тачку один консьєрж, такий собі модний філософ хвалився своєю високою самооцінкою. З ентузіазмом, який бив через край і пригнічував аніматорку, він розповідав, як важливо почуватися комфортно, щоб протистояти спокусам сучасного світу. Згоден. Якщо я правильно його зрозумів, то була вже енна версія теорії позитивного мислення. Та коли в тебе деформовані стопи, захмарний борг або канцер, хай навіть у ремісії, блаженно посміхатися перед свічадом — втіха абияка. «Треба вірити в себе», — ще один масовий лейтмотив, так само вельми неоднозначний. На музичному конкурсі між молодою красунею, яка співає недоладно, і якимось страшком із божественним голосом журі відзначить першу. Так, не треба опускати руки, але невже це аж так просто?

Я озираюся навколо й ловлю себе на тому, що зітхаю. На що можна сподіватися в майбутньому, коли половина життя минула на задвірках суспільства, яке й далі відсуває до потаємних меж осіб, з яких, як вважають, мало толку?

Утома починає позначатися на моєму моральному духові.

Б’єро сідає навпроти мене.

— Їсти.

— А що я маю зробити?

Мій товариш показує на свій рот. Я повторюю, що не можу нічим зарадити. Це не найудаліша стратегія. З Б’єро треба бути конкретним і надавати йому привілеї першого класу. Я малюю на своїй руці годинник і кажу йому, що ми обідатимемо опівдні.

— Бургер?

— Я теж не відмовився б.

І тут наша одіссея набуває нових обертів. Потяг, який прибуває з долини, зупиняється, щоб випустити кількох шанувальників піших прогулянок. Юлія влізла в перший вагон. Я панікую.

— Але це не наш!

— Давай, нумо, швидше!

Юлія тягне до себе Б’єро. Поліна і Гун мовчки сунуть за потягом. А я стою посеред платформи і кричу.

— Він їде в Дерберац!

Машиніст свистить, щоб висловити своє нервове збудження. Я раптом ніби збагнув інтенції нашої розгніваної виховательки. Вона має з ним домовитися. Якщо я увійду, то стану його заручником.

Вважаючи, що роблять добро, двоє перехожих, які кваліфікують мене більшим інвалідом, ніж я є, поспішають до мене. Вони хапають мене під пахви. Розмахую своїми милицями, опираюся, кричу, але вони не розуміють французької. Вони піднімають мене і заносять до купе першого класу.

Двері знову зачиняються під гучний свист стисненого повітря. Більшість пасажирів споглядають пейзажі за вікном, ніби бачать щось нове. Потяг починає розгойдуватись. Він сповільнює ходу, лише щоб поновити контакт із зубчасто-рейковою передачею, що на зупинках за вимогою не передбачена. Б’єро підводиться зі свого місця, щоб познайомитись із сусідами.

Юлія також підводиться і залазить до кабіни першого класу, нехтуючи правилам, які робити це забороняють. Звуки з плеєра Гуна не дають почути ні те, що вона говорить, ні тим паче те, що їй відповідає кондуктор, маленький худорлявий чоловічок зі вставними зубами у смугастій синьо-білій сорочці, яка йому завелика. Слова пов’язуються між собою без логіки, просто за правилами граматики. За інших обставин я посміявся б. Це нагадує мені спектакль, який ми бачили у Залі святкувань. Акторка, неперевершена духовна донька гумориста Соля або Христиана Вандера, співака з гурту «Магма», розповідала історію свого життя винятково неологізмами. Найбільше занепокоїло те, що суть ми второпали.

Гун витріщив на мене очі, на його чолі зморшки нерозуміння. Ліпше розрядити ситуацію, аніж дати йому привід стиснути кулаки.

— Вона виторговує знижку на квитки.

Я відчуваю, що на нас дивляться не зовсім толерантно.

Tanze mit mir in dem Morgen...

— Тихіше, Гун, тихіше!

У загальному купе двоє п’ятдесятилітніх із того боку Атлантики крадькома