Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

не кілька днів тому. Минули тижні. Я підійшов до дверей хати і визирнув назовні. Там, де колись через луг бігли стежки до струмка і рибальських місць Барріча, росла висока трава. Весняні квіти давно зникли, кущі були всипані зеленими ягодами. Я глянув на свої долоні, на бруд, що в’ївся у шкіру зап’ясть, на стару кров, що запеклася й засохла у мене під нігтями. Колись вживання в їжу сирого м’яса викликало б у мене огиду. Тепер сама думка про готування м’яса здавалася дивною й чужою. Моя свідомість відсахнулася, я не хотів суперечності з самим собою. «Пізніше, — чув я власні благання, — пізніше, завтра, пошукаю Нічноокого».

У тебе клопоти, менший братчику?

Так. — Я змусив себе додати: — Ти не можеш мені допомогти. Це людські клопоти, я мушу сам їх розв’язати.

Краще будь вовком, — ліниво порадив він.

Я не мав сили відповісти на це згодою чи запереченням. Тож відкинув його пораду. Глянув на себе вниз, на поплямлені сорочку та штани. Мій одяг покривали бруд і стара кров, штани нижче колін подерті, як ганчір’я. Я здригнувся, згадавши перекованих і їхнє подерте шмаття. Ким я став? Я потяг сорочку за комір і відвернув обличчя від власного смороду. Вовки були куди чистішими. Нічноокий щодня вилизувався. Я заговорив уголос, і власний заіржавілий голос налякав мене.

— Тільки-но Барріч покинув мене тут самого, я скотився до чогось гіршого за звіра. Ні почуття часу, ні чистоти, ні цілей, ні усвідомлення чогось, крім їжі та сну. Саме від цього він намагався мене застерегти впродовж усіх цих років. Я зробив те, чого він завжди боявся.

Я взявся за роботу. Розпалив вогонь у каміні, багато разів збігав до струмка по воду, а затим зігрів стільки, скільки зумів. Вівчарі зоставили в хатці тяжкий казан для витоплювання лою, достатній, щоб наполовину наповнити дерев’яне корито надворі. Доки вода грілася, я зібрав мильної трави і польового хвоща. Не міг згадати, щоб я колись раніше був таким брудним. Жорсткий хвощ здирав із брудом цілі верстви шкіри, я довго тер себе, перш ніж вдовольнився і вирішив, що досить чистий. У воді плавало чимало бліх. Ще я знайшов кліща в себе на карку і спалив його головешкою з вогнища. Вимивши волосся, я розчесав його і знову зав’язав у вояцький хвіст. Поголився перед дзеркальцем, яке залишив мені Барріч, а тоді оглянув обличчя. Засмаглий лоб, бліде підборіддя.

За час, потрібний щоб знову нагріти води, намочити й дочиста випрати одежу, мені стала зрозумілою фанатична й незмінна пристрасть Барріча до чистоти. Єдиним способом порятувати те, що зосталося з моїх штанів, було обрізати їх до колін. Але й тоді вони мало на що надавалися. Я поширив свою шалену діяльність також на постіль і зимовий одяг, змиваючи з них затхлий запах. Виявив, що миша позичила клапоть мого зимового плаща собі на гніздо. Я залатав його, як умів. Розвісивши мокрі штани на кущі, я підвів голову і помітив, що Нічноокий за мною спостерігає.

Ти знову пахнеш, як людина.

Це добре чи погано?

Краще, ніж здобич, вбита тиждень тому. Гірше, ніж вовк. — Він встав і потягся, наче низько переді мною кланяючись, широко розчепірив кігті. — Так. Зрештою, ти хочеш бути людиною. Скоро рушаємо?

Так. Йдемо на захід, вгору по Оленячій ріці.

Ох. — Зненацька він чхнув, тоді звалився на бік і почав качатися на спині у куряві, наче щеня. Тішився, збираючи куряву шерстю, а тоді підвівся, щоб знову всю її струсити. Те, як безтурботно Нічноокий прийняв моє раптове рішення, стало для мене тягарем. Куди я його втягнув?

Впала ніч, а весь мій одяг і вся постіль досі були вогкими. Я послав Нічноокого на самотнє полювання. Знав, що він не швидко повернеться. Місяць був уповні, а нічне небо чисте. Такої ночі буде сила-силенна здобичі. Я зайшов до хатки і розпалив вогонь у каміні, такий, щоб можна було спекти коржики із залишків житнього борошна. У пшеничному вже завелися довгоносики та зіпсували його. А це краще з’їсти зараз, ніж дати і йому змарнуватися. Прості коржики з рештками зцукрілого меду смакували напрочуд. Я знав, що не зашкодить розширити свій раціон, включивши туди ще щось, крім щоденного м’яса та пригорщі зелені. Зробив собі незвичний чай з дикої м’яти і вершечків молодої кропиви, він теж добре смакував.

Тим часом покривало майже висохло, я приніс його і постелив перед каміном. Ліг на нього, то дрімаючи, то дивлячись на вогонь. Пошукав Нічноокого, але він не хотів до мене приєднатися, волів свіже м’ясо і м’яку землю під дубом на краю лугу. Я був настільки самотнім, настільки людиною, як не був уже давно. Трохи дивне відчуття, але добре.

Перевернувшись і потягнувшись, я побачив на стільці клунок. Я знав напам’ять кожну річ у хатині. Коли був тут востаннє, його не було. Я взяв клунок, обнюхав, відчув слабкий запах Барріча і свій власний. За мить усвідомив, що зробив, і дорікнув собі за це. Слід почати поводитися так, наче при кожній моїй дії є свідки, якщо не хочу знову бути вбитий як віттер.

Клунок був невеликим. Там була одна з моїх сорочок, якось добута зі старої скрині з моїм одягом, cвітло-брунатна, — я зав­жди її любив. І пара обтислих штанів. У сорочку загорнуто маленький глиняний горщик з маззю Барріча, якою він гоїв порізи, опіки та синяки. Добрий шкіряний пояс. Чотири срібні монетки у маленькому шкіряному капшуці з вишитим оленем. Я сидів, вдивляючись в оленя. Він опустив роги, готуючись до бою, як на гербі, обраному для мене Веріті. На поясі такий же олень проганяв вовка. Таке послання тяжко не збагнути.

Я вдягнувся перед вогнем. Сумував, бо не зустрівся з ним, а водночас відчував полегшення через це. Знаючи Барріча, я здогадувався, що він почувався так само, коли примандрував сюди і виявив, що мене нема. Приніс мені те пристойне вбрання, бо хотів умовити повернутися разом із ним? Чи щоб побажати щасливої дороги? Я намагався не замислюватися над тим, якими були його наміри чи як він зреагував на покинуту хатку. Знову вдягнувшись, я почувався куди більше людиною. Капшук і свій ніж у піхвах я повісив на пояс, обгорнув його довкола стану. Підтяг стільця ближче до вогню і сів на нього.

Я дивився у полум’я. Нарешті дозволив собі подумати про свій сон. Почував дивне стискання у грудях. Я боягуз? Не був цього певен. Я ж іду до Трейдфорда, щоб убити Регала. Хіба боягуз зробив би так? Може, й так, підказав мій зрадницький розум, може, саме так і зробив би боягуз, якби це було легше, ніж шукати свого короля. Я викинув цю думку з голови.

Та вона повернулася. Чи є вбивство Регала слушною річчю, чи просто тим, що я хотів зробити? Чому це має значення? Бо має. Може, я мав би, замість цього, шукати Веріті.

Нерозумно про це думати, доки я не знаю, чи Веріті досі живий. Якби я спромігся поскіллити до нього, то міг би й довідатися. Та мій Скілл завжди був непередбачуваним. Про це подбав Гален, коли силоміць відібрав мій сильний природний талант до Скіллу, перетворивши його на щось змінне й непевне. Можна це змінити? Я мушу добре послуговуватися Скіллом, якщо хочу прорватися до Регала крізь його групу. Мушу навчитися керувати ним. Чи