Читати книгу - "Попелюшка мимоволі, Надія Голубицька"

Повернувшись до будинку Дмитра, Варя прямо в дверях зіткнулася з Марією Степанівною. Згадавши якою загадковою усмішкою та проводжала її в офіс чоловіка, їй стало зрозуміло чому вона так раділа, вона хотіла, щоб Варя застала його з коханкою. Вирішивши не показувати, що ця ситуація хоч якось її зачіпає, дівчина сказала, що відвезла документи і хотіла піднятися до себе, але свекруха перегородила їй шлях.

- Як ти посміла це зробити? - її голос дзвенів від люті. - У нашому будинку злодійок не було! Так що краще поверни кольє по-хорошому, інакше ти побачиш на що я здатна.

- Про що ви говорите? Яке кольє? - здивувалася Варя.

- Те кольє, яке було в сейфі, який я забула закрити сьогодні вранці. Ти завжди на нього заглядалася і ось тепер вирішила прибрати до рук.

В очах свекрухи плескалося презирство, губи тремтіли, а руки були стиснуті в кулаки, здавалося ще секунда і вона накинеться на Варю. Дівчина навіть мимоволі відступила.

- Я не розумію, про яку прикрасу йдеться, я нічого не брала. І коли б я це зробила, якщо вранці я була на роботі, а потім їздила до Дмитра, - спробувала її напоумити Варя.

- Поки тебе не було тут, у нас в будинку нічого не пропадало. І зараз, я думаю, я зможу переконатися в своїй правоті.

Вона схопила Варю за руку і просто бігом потягла нагору в її кімнату і стала все обшукувати. Дівчина без сил опустилася на ліжко. Схоже, що свекруха і Ліз розігрували пропажі прикрас по одному і тому ж сценарію. Вона не стала дивитися, як Марія Степанівна витрушує з шафи її речі. Шум обшуку раптом змінився мертвою тишею. Варя тупо дивилася на килим під її ногами і подумки готувалася до того потоку бруду, який був готовий на неї пролитися.

- Здається, Ви знайшли кольє? - запитала вона слабким голосом.

- Так, на дні твоєї валізи, там, куди ти його сховала.

Варя підняла голову і побачила, що біля її ніг лежала розкрита валіза, а свекруха з палаючим злобою обличчям, стискала в руці щось блискуче.

- Хтось поклав його туди, я нічого не ховала! - спробувала все ж вона виправдатися.

Але свекруха, обдавши її холодом погляду, процідила крізь щільно стиснуті губи:

- Припини прикидатися. Ти затиснута в кут. Скажи правду і відповідай за наслідки.

- Я не крала кольє. Хтось вирішив мене підставити. Але я не стану виправдовуватися, усвідомлюючи, що це марно. Я сказала, правду, і мені нема чого додати.

- Чи не хочеш ти сказати, що це я його тобі підкинула? А може Софійка? - продовжувала все тимже крижаним тоном Марія Степанівна. - Я зараз же зателефоную Дмитру. Впевнена, що після цього він виставить тебе з нашого будинку. Можеш збирати речі.

Вона гордою ходою балерини попрямувала до дверей, а Варя, не ставши більше нічого доводити, вирішила не чекати, поки її викинуть звідси. Вона взяла невелику сумку з арсеналу Ліз, склала туди документи, взяла гроші на квиток додому з пачки купюр, виявлених серед речей, і, подумавши, додала знайдені записник і ключ. Вона вже попрямувала до дверей, коли пролунала мелодія дзвінка телефону Ліз, а на екрані висвітилося ім'я Алекса. «Тільки його зараз і не вистачало!» - подумала Варя і знехотя відповіла.

- Чому ти не відповідаєш на дзвінки? - почула вона замість привітання. - Я дзвоню тобі з самого ранку. Як ти справляєшся зі своєю роллю? Тебе ще не розкусили?

- А чому Ви мене не попередили про дивні сімейні відносини Ліз? - відповіла Варя питанням на питання. - У мене вже немає сил все це терпіти. Я сьогодні ж повертаюся до себе додому.

- Роби що хочеш, - сказав він примирливим тоном. - Головне для мене, щоб ніхто не дізнався про зникнення Ліз і не пов'язував з цим моє ім'я. Ти тільки скажи, тобі вдалося знайти мою записну книжку?

Варя мимоволі здригнулася і щільніше притисла сумку до себе, але як можна твердіше промовила:

- Ні. Я нічого не знайшла.

- Я сподіваюся, що ти мені не брешеш. Інакше ти пошкодуєш! - кинув він і відключився.

Коли Варя спускалася сходами з твердим наміром залишити цей будинок, вона почула гучні голоси, що доносилися з кухні. Було схоже, що там не на жарт сварилися Марія Степанівна з дочкою. З'ясовувати причину їх сварки або намагатися їх помирити Варя не збиралася, тим більше її навряд чи хто-небудь послухав би, тому вона рішуче попрямувала до вхідних дверей. Але раптом до неї долетів нелюдський крик, який перейшов в гучне голосіння: «Мамусю, що з тобою? Отямся! Мамусю ... » На кухні явно щось сталося. Варя залишила свою сумку і рішуче попрямувала туди.

Картина, що постала перед нею, змусила її на якусь мить заціпеніти, вона була не в силах рушити з місця. Марія Степанівна мертво-бліда з закритими очима лежала на підлозі, неприродно розкинувши руки, а ридаюча Оксанка трясла її за плечі, намагаючись привести матір до тями. Чомусь в цей момент перед очима Варі промайнула картина з її минулого: вони з мамою в районній поліклініці чекають прийому у лікаря, раптом мама блідне і бездиханна падає на підлогу, Варя так саме ридає і не знає чим допомогти. У її матері тоді зупинилося серце, і якби не молоденький інтерн, який надав необхідну допомогу, поки не підоспіли лікарі, то дівчина залишилася б сиротою.

Варя кинулася до свекрухи, доручивши Оксанці терміново викликати швидку допомогу, кардіобригаду. Вона спробувала намацати пульс на сонній артерії, але його не було, серце не прослуховувалось і дихання теж не було. По суті, свекруха була однією ногою в могилі, і Варя знала, що у неї є всього кілька хвилин, інакше це стане незворотним. Вона, не роздумуючи, почала робити зовнішній масаж серця і штучне дихання, як тоді її вчив той інтерн. Вона повторювала як заведена: десять натискань на грудну клітину і вдих, десять поштовхів і вдих ... В якийсь момент їй здалося, що шкіра свекрухи злегка порожевіла, а на шиї стала слабко тремтіти вена, але зупинитися вона побоялася. Вона як в ступорі все продовжувала і продовжувала рахувати до десяти, поки приїхавший лікар швидкої допомоги не перехопив її руки.