Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

зовсім чужих їй за складом, зблизитися з котрими буде дуже нелегко. Якось вона побачила в крамниці дружину мануфактурного короля Енсона Меррила, і та здалася їй занадто манірною та холодною. Пані Меррил вважала себе жінкою розумною та високоосвіченою, і не сумнівалася, що в Чикаґо для неї немає відповідного товариства. Вона виховувалася в східних штатах, у Бостоні, не раз їздила в Лондон і навіть була прийнята в тамтешньому вищому світі. Чикаґо видавався їй просто брудною дірою, містом гендлярів. Вона вважала за краще Нью-Йорк чи Вашинґтон, але була змушена жити тут. З тими, кого пані Меррил ушановувала своєю увагою, вона трималася поблажливо-пихато і мала звичку закидати голову назад, втомлено опустивши вії та болісно піднявши брови, даючи цим зрозуміти, яке нестерпне їй усе це оточення.

На пані Меррил Ейлін вказала така собі пані Гадлстоун, чоловік котрої був власником миловарні. Гадлстоуни жили по сусідству з Ковпервудами і також не належали до числа обраних. Але пані Гадлстоун почула, що Ковпервуди — люди заможні, що вони товаришують із Едісонами і наміряються будувати особняк, який обійдеться їм в двісті тисяч (чутки завжди все перебільшують). Цього виявилося досить. Як сусідка вона визнала можливим провідати Ковпервудів і залишити свою візитівку, а Ейлін, котра раділа кожному новому знайомству, поспішила з візитом у відповідь. Пані Гадлстоун була маленькою, доволі непоказною, але надзвичайно меткою та практичною особою.

— Ви, безперечно, чули про пані Меррил. Он вона стоїть біля прилавка з шовками, — зауважила пані Гадлстоун, вказуючи очима на високу худорляву брюнетку, дуже зарозумілу та манірну. — Гляньте, як вона тримає лорнет.

Ейлін озирнулася та критично оглянула з голови до ніг цю великосвітських даму, від котрої так і віяло холодом.

— Ви з нею знайомі? — запитала вона з цікавістю, продовжуючи розглядати пані біля прилавка.

— Ні, вони живуть на Північній стороні, а у нас кожен обертається в своєму колі, — з гідністю заявила пані Гадлстоун.

Насправді ж найпомітніші родини вважали своєю заслугою саме те, що вони вищі за будь-який поділ на касти й обирають собі друзів із усіх трьох сторін.

— Ти диви! — зауважила Ейлін із удаваною байдужістю. Потай вона була розчарована тим, що пані Гадлстоун вважала за потрібне показати їй пані Меррил, ніби та була якоюсь знаменитістю.

— Мені здається, вона підфарбовує брови, — шепнула пані Гадлстоун, заздрісно розглядаючи дружину мануфактурника. — Я чула, що її чоловік — не найвірніший у подружжі. У нього, кажуть, є дама серця, якась пані Гледенс, вона живе по сусідству з ними.

— Он воно як! — обережно відповіла Ейлін. Після своїх філадельфійських пригод вона вирішила бути напоготові й остерігатися будь-яких пліток. Стріли лихослів’я легко могли потрапити і в неї.

— Але пані Меррил, безумовно, належить до вищого світу, — не могла не визнати супутниця Ейлін.

З того часу мрією Ейлін стало познайомитися з цією дамою та потрапити в число її друзів. Вона не знала, що її честолюбній мрії ніколи не судилося збутися, хоча, може, в глибині душі пані Ковпервуд і боялася цього.

Але серед жителів Чикаґо знайшлися і такі, котрі приходили до Ковпервудів із візитами, ледь ті влаштувалися в місті, а з деким Ковпервуди і самі зуміли зав’язати знайомство. У них стали бувати різні люди. Як-от Сандерленд След, директор служби руху однієї з південно-західних залізниць, що проходили через місто, чоловік освічений, не позбавлений смаку та доволі заможний, зі своєю дружиною — честолюбною нікчемою. Волтер Райз Коттон, комісіонер із гуртового продажу кави, відомий більше як автор дописів на теми світського життя, та його дружина, котра закінчила жіночий коледж Вассарра. Норі Сімс, секретар і скарбник кредитної й ощадної спілки «Дуґлас», особа вельми впливова, але не в тих фінансових колах, які представляли Едісон і Рембо. Ковпервуди познайомилися сім’ями і з багатим хутровиком Станіславом Гоксемом, і з гуртовим продавцем борошна Двейном Кінґслендом, з гендлярем м’ясом, експортером Вебстером Ізраельсом, і ювеліром Бредфордом Кендою. Всі ці родини мали певну вагу в світі. Всі вони мали непогані особняки та непогані прибутки, з ними доводилося рахуватися. Різниця між Ейлін і більшістю цих дам була приблизно така ж, як між реальністю й ілюзією. Але це вимагає певного пояснення.

Щоб зрозуміти умонастрої жінок того часу, слід подумки повернутися до періоду середньовіччя, коли чільна роль належала Церкві і талановиті, але далекі від життя поети оточували жінку містичним ореолом. З того часу панночки та дами вдають, що вони створені з іншого, благороднішого матеріалу, ніж чоловіки, що їхнє покликання — надихати й облагороджувати другу половину роду людського і що їхня прихильність — безцінний дар світу. Цей рожевий романтичний серпанок, що не має нічого спільного з поняттям особистої чесноти, призвів до самовозвеличення певних жінок, котрі уявили себе мало не святими і згори вниз споглядали на чоловіків, а часом і на інших жінок.

В атмосферу, наскрізь просочену такою безглуздою ілюзією, і потрапила Ейлін у Чикаґо. Леді, з котрими вона познайомилася, витали у вигаданому ними світі. Вони вважали себе неземними істотами, на зразок тих, котрих увічнили релігійний живопис і поезія. У своїх чоловіках вони прагнули бачити зразок моральності, втілення ідеалу, від інших жінок вимагали незаплямованої чистоти. Ейлін, палка та безпосередня, взяла б їх на кпини, якби їй дано було це зрозуміти. Але вона зовсім нічого не тямила та почувалася в присутності цих жінок ніяково та невпевнено.

Візьмемо, наприклад, пані Сімс, гарячу шанувальницю пані Меррил. Отримати запрошення до Меррилів на обід, чай чи сніданок, проїхатися містом із пані Меррил було вершиною блаженства для пані Сімс. Вона любила повторювати bon mots[3] свого кумира, міркувати про її дивовижну освіченість, подейкувати, як люди начебто відмовлялися вірити, що вона — дружина такої посередності, як Енсон Меррил. Словом, всі ті прийняті в світі вульгарності, початок яким, імовірно, було покладено ще жінками Стародавнього Єгипту та Халдеї. Сама пані Сімс була пересічною, нічим не примітною кар’єристкою — достатньо спритною, достатньо миловидною й елегантною. Дві маленькі доньки Сімс, відповідно до вимог того часу, були вже навчені всім тонкощам світських манер. Вони тішили батьків умінням набувати витончених поз, мило всміхатися, граційно присідати. Приставлена до них няня ходила в однострої, а гувернантка була надзвичайно поважною. Сама пані Сімс вела себе дуже зухвало, рахувалася тільки з тими, хто стояв вище за неї на соціальній драбині, і від