Читати книгу - "Поза межами болю - збірка, Йосип Васильович Турянський"

рук, весь опір скрипки.

І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.

І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи.

Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:

У безкраїм темнім царстві Зачарованої тиші Дух таємний гомін чує: Море вічності пливе. В сяйві сонця в синій далі Срібний голос лине-лине: Райська пісенька дитини — Навесні предавніх літ. Дзвони дзвонять… гомін ходить… В горах, долах гомін родить… Як сон-мрія тихо-тихо Стелиться на сонця шлях. Великодні дзвони дзвонять… О, зійди, блакитне небо, На зелену землю нашу, Квітами умаєну. Небо землю обнімав. Золоті свої проміння На людей, на всі створіння І в блакить безкраю шле. Моляться, як діти, люди З усміхом любові й щастя, Мов вінком весняних квітів, Кругом церкви всі стають. Світло з пітьми виринає І в далекий світ безкраїй Велична, могутня після Враз дзвенить: «Христос воскресі» Чайка над очеретами Сумно, жалко квилить-плаче: Мати сина виряджає У чужий, далекий світ. І рідня його цілує: «Сину, брате, будь здоров!» Верби, явір, срібна річка Нишком шепчуть: «Будь здоров!» Молода душа весняним Жайворонком вгору лине І в блакиті поринає, І цілує небеса. І сіда на ясне сонце, І на ньому спочиває, Бистрі думи посилає В безконечності простір. На безмежнім океані Бачить вічності крайнебо. Що понуро там чорніє? Чи це брама вічності? Чорнії могутні скелі Духові шлях заступили, Там, за скелями отими — Вічне джерело буття! І даремно дух людини Тисячліття важко б'ється Джерело буття добути, Правду й щастя відслонить. І притемнений зневір'ям, Важко ранений безсиллям, Горді крила опускає І на землю вниз паде. І сміється дико злоба, Тьмою землю оповила, Самолюбство і жадоба Там на брата гострять ніж. Стогнуть гори, стогнуть доли, Кров і сльози морем ллються, І не дух тьму роз'ясняє, Лиш кривавий блиск гармат. В крові тонуть міліони, Міліони душ невинних, І даремно б'є об небо Плач, розпука вдів, сиріт. Де ти, людський духу вічний? Глянь, покинули боги нас І з людства сміються глумно Громами із чорних хмарі. Зашуміли горді крила Людського титана-духа, І у шумі чути голос, Мов новітній заповіт: