Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

полковник? Звичайно, Швейцарія — ​не Росія або Франція, чиїм розвідкам австро-прусський союз протистоїть віддавна. Ця країна з часів Віденського конгресу[33] зберігає залізний нейтралітет. Але саме завдяки нейтралітету її територія перетворилася на театр для шпигунських ігор. І оскільки начальник галицького Evidenzbüro — ​особа знана й важлива, то, перебуваючи тут навіть інкоґніто, він добряче ризикує потрапити в руки потенційного ворога. Що ж у такому разі змусило його не зважати на ризик? Невже тільки турбота про конто в банку? Можна було припустити, що полковник виконує тут професійне завдання. Але цю думку Вістович одразу відкинув. Evidenzbüro зазвичай відряджає за кордон пересічних безликих агентів. Невідомих ані пресі, ані контррозвідкам інших держав. 

Роздумуючи, що робити тепер, коли цей бісовий полковник так само може дізнатися про його перебування в Берні, комісар дійшов до свого готелю на Мюнстерплац. Біля входу він зупинився й мимоволі озирнувся. Площа виглядала по-міському звично: торговці смаженими каштанами вигукували щось на тутешньому діалекті, либонь заохочуючи покупців. Молода квітникарка дрімала у своєму крихітному павільйоні, підставивши обличчя першому по-справжньому теплому весняному сонцю. Жебраки тупцювали перед катедральним собором, окрасою й гордістю Берна. Чувся дитячий галас. Це зграя хлопчаків ганялася за голубами біля фонтана, прикрашеного фігурою Мойсея. Пророк стояв над ними, звівши погляд угору, а в руках тримаючи розгорнуту книгу з десятьма заповідями. «У Швейцарії шпигуном може виявитися навіть святий, — ​подумалося раптом Вістовичу. — ​А щодо грошей, то краще б я залишив їх у австрійському банку, чорт забирай…» 

У готелі комісар замовив у номер пляшку «Фрапену». Кельнер приніс його за кілька хвилин, і, щойно за ним зачинилися двері, Вістович зняв піджак, черевики, розв’язав краватку і розстебнув верхні ґудзики сорочки. Відкоркував коньяк, налив собі у склянку невелику порцію і, вмостившись у кріслі навпроти вікна, запалив цигарку. Він любив миті, коли не треба було поспішати й можна було спокійно обдумати навіть найскладніші ситуації. І навіть якщо рішення не знайдеться, то добра випивка й запашна цигарка безумовно поліпшать настрій. За кілька хвилин Вістович загасив у попільничці недопалок і відставив порожню склянку. Потім заплющив очі, не опираючись легкій дрімоті. Тінь сну пробігла по його виразному, чисто виголеному обличчю: міцному носі, блідих щоках і тонких губах. Коли за двадцять хвилин він прокинувся, то почувався бадьорим, а головне — ​остаточно вирішив, що робити далі, мовби рішення прийшло до нього у сні. Насамперед слід попросити рецепціоністів унизу повернути в залізничну касу його сьогоднішній квиток на нічний поїзд і продовжити перебування в готелі ще на добу. 

За чверть до шістнадцятої Вістович стояв на Мюнстреґассе, на відстані приблизно тридцяти кроків від банку «Hottinguer». Він знайшов зручний завулок, звідки міг спостерігати за входом до будівлі, сам при цьому зостаючись непоміченим. Якщо Редлеві, як повідомив сьогодні вранці клерк, і справді призначено на четверту по полудні, то полковник от‑от з’явиться. Пунктуальність австрійським військовим вбивали цвяхом у голову ще в академіях, після чого вона залишалася їхньою незмінною рисою впродовж усього життя. 

Полковник з’явився через десять хвилин. Попри те що вбраний він був у цивільне: темний плащ і модний англійський капелюх — Вістович одразу впізнав його довготелесу постать і меланхолійну ходу. Редль зупинився на секунду біля дверей, роззирнувся, а тоді зайшов досередини. Пробувши там сорок хвилин, впродовж яких комісар ні на мить не залишив свого сховку, полковник вийшов назовні й помітно було, що перебуває той у чудовому гуморі. Більше він не роззирався довкола з підозрою, а навпаки — ​випрямився і, високо несучи голову, попрямував кудись углиб міста. Відрахувавши кілька секунд, Вістович рушив за ним. 

Полковник вийшов до міської оглядової тераси, звідки відкривався прегарний вид на долину Ааре[34] з гігантським Кірхенфельдбрюке[35] та на далекі засніжені Альпи. На терасі були розставлені столики поближньої кав’ярні, звідки час від часу до клієнтів вибігали кельнери. Людей за столиками не бракувало, і Редль спішно зайняв єдине вільне місце. Кельнера не кликав, здавалося, вирішивши дочекатися, коли той підійде до нього сам. «Якщо так, — ​подумалось комісару, — ​то зробити замовлення полковнику вдасться зовсім не скоро». Офіціантів не вистачало, а тому обслуговували вони дуже повільно, хоч і старалися з усіх сил. Не минало й хвилини, щоб хтось не здійняв догори руку, вимагаючи до себе уваги. Ці руки спершу нерухомо стриміли над головами інших клієнтів, а потім нервово тріпались, коли їх не зауважували, і — ​як наслідок — ​не залишали бідолашним кельнерам ані сантима чайових. 

Вістович тим часом зауважив, що на лавці під платаном, звідки зручно було б і далі спостерігати за полковником, двоє шахістів закінчили свою гру. Після цього один із них підвівся, потиснув супернику руку й пішов геть. Не довго роздумуючи, комісар підійшов до лавки й став навпроти вакантного місця. 

— Ви дозволите? — ​запитав він у літнього пана, що грав досі за білих. 

Шахіст усміхнувся у відповідь і радо погодився на нову партію. Суперники заходилися розставляти фігури, хоча Вістович, ясна річ, увесь час скоса поглядав убік полковника, який так і сидів без жодного замовлення, дивлячись кудись удаль перед собою. Комісар був добрим гравцем. Ще нікому в усій Дирекції поліції не вдалося обіграти його, а тому, якби хтось записував сьогоднішню партію, вона б стала його ганьбою до кінця життя. 

— Вам слід трохи повчитися, — ​поблажливо промовив швейцарець, забираючи у Вістовича королеву. 

— Мені шкода, — ​пробурмотів той у відповідь, роблячи черговий безглуздий хід. 

Тим часом Редль підвівся з-за столика. Можна було подумати, що він просто не дочекався кельнера і, як десятки інших знервованих відвідувачів, йде геть. Проте Вістович добре розумів, що це не так. Усе було б занадто просто… Зовсім забувши про свою гру, комісар ловив кожен рух полковника. Бачив, як той підійшов до краю тераси й, милуючись горами, закурив. Вістович перевів погляд на порожній столик і несподівано помітив на стільниці залишений конверт. Тієї ж миті на місце Редля сів інший суб’єкт: широкоплечий чоловік у картатій кепці й альпійській куртці, яку зазвичай вдягають лижники або велосипедисти. Він, мовби знічев’я, накрив конверт долонею, а далі непомітно заховав його до кишені. Редль тим часом зник… 

— Гра не має сенсу, — ​долинув до Вістовича розчарований голос шахіста. Чоловік прибрав з дошки фігури й почав складати їх у невеликий полотняний мішечок, вочевидь, втративши будь-яку надію заволодіти увагою свого візаві. 

— Мені дуже шкода, — ​повторив комісар, підводячись зі свого місця, але тільки тому, що з-за столика підвівся той, за ким він спостерігав. Якби цей тип продовжив сидіти, у Вістовича не забракло б нахабства вимагати від швейцарця реваншу. 

— На все добре, — ​сказав комісар на прощання й поволі рушив за незнайомцем. 

Крок за кроком вони разом спустилися людними сходами униз до набережної, де за кількома вулицями починався річковий порт. З кожною хвилиною комісарові здавалося, що він цього типа уже десь бачив. Вістович сказав би це напевно, якби той повернувся й показав обличчя, але, на щастя, незнайомець ішов, дивлячись увесь час перед