Читати книгу - "Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова"

Під ногами дзявчить грязючка. Довкола ж Кобилісів — болота. І це з них повзе передвечірній туман і затирає обриси фабрик і домів.

Господар Мартусі й її брата — різник. До нього — вхід з вулиці, до них — з городу. Півкімнатки без вікон — Мартусі, а кімнатка з вікном і столом посередині — її брата.

В кімнаті — передвечір.

— Знаєш, Мартусю, — каже брат, а чорні очі його тепер дивні, майже незрячі від мрії. — Знаєш, Мартусю, я мушу знайти на вулиці доларовий банкнот. Я його майже бачу, такий зелений. Як я йду вулицею, я завжди уважно дивлюсь під ноги. Кажу тобі, Мартусю, я його знайду...

Він оповідає, а його подовгасте, жовте від ревматизму лице світиться. Він вчиться на натуральних курсах і йому легко мріяти. Мартуся ж — студентка, вона інша, вона знає життя.

— Не розбалакуйся занадто, — каже Мартуся суворо. Брат замовкає і дивиться, як швидко малі, сухі сестрині ручки витягають і вбивають голку в натягнене на обруч рішельє.

Вони вже похлептали картопляної юшки, але їм голодно. І от брат починає оповідати «про їжу». Про те, що можна їсти. Сміється з того, як то студенти в Україні колись бідували, бо жили на самій ковбасі та салі з хлібом. І починає описувати звичайний кусень сала, кусень ковбаси.

Мартуся думає про життя, про те, що треба б купити теплої білизни для брата, що брат її мерзне і завжди має мокрі ноги. Думає й про недорогий плащик для себе, що бачила на Карловій вулиці. Але чує те, що говорить брат про ковбаси, і їй робиться недобре, темно в очах, — ні, це темно надворі.

— Світи лампу! — кричить сердито.

Брат світить лампу, а на світло приходять два сусіди, що не мають у себе світла: Артим і хімік. Білявий, рябий і гостроносий Артимович — старшина запорозького корпусу — тепер на електротехнічних курсах.

— Артиме, маєш тютюн? — з хитрим лицем-вузликом питається його хімік з академії в Подєбрадах.

— Hi, — відповідає білявий.

— А сірники?

— Ні, — відповідає спокійно.

— Ну, то закурим, бра’! — говорить хімік і сміється швиденько й гостро. Потім оповідає про нову моду в Подєбрадах, в українській академії.

Там постійно була нова мода.

Розгоралася в мозках тисячі українців під крилами замку короля св. Юрія й огортала всіх: молодь, їх батьків, кревних і самих професорів. Навіть чехи, що вчилися в українській академії, піддавалися тим настроям.

Спочатку постала мода на партійні демонстрації. У душних, повних тютюнового диму покоїках, у великих залах до вправ, у темних шиночках збиралися групки людей, виносили постанови і демонстрували. Ліві відтінки проти правих, проти центральних, тамті між собою. І раптом за киненим гаслом — кільканадцять дзиґликів підносилось угору і грозило. Потім членам партій обридло було бути невмолимими. Ущухли суди, зсірілі закиди...

Комівуаяжери кинули гасло: вельос! Тоді під Подєбрадами серед кучерявих садів показалися сотні велосипедистів. Наколесниками стали всі: професори, студентки, діти, сиві діди.

Потім частина забралась до шоферства, і вечорами цілі родини розмовляли тільки про порівняльну вартість автових марок і про замоклі свічі.

Шахи і футбол прийшли майже одночасно, на них виховались майстри.

Але головно хвиля попливла іншим річищем – шукати себе в питтю. Засновано Академію Пиття, де ректором 6yв студент-фахівець, що не раз іспитував доцентів, випивачів-аматорів. Щоб доступитись гідності члена Найяснішої Академії, суворий статут вимагав багато здисциплінованості і фантазії. Оповідали дива про те, що діялося за замкненими дверима льокалю цієї “Академії”.

Непитущі й жінки забрались до літератури, і прийшла мода на писання повістей і віршів.

Молода мати одною рукою писала поему, а другою колихала дитину. Писали студенти на лекціях.

Найнеспокійніші, однак, думали про смерть серед так непотрібного і чужого спокою. Прийшла мода самогубства. Хіміки-асистенти постачали отруту. Свічка горіла коло самотнього ліжка студента, він писав щось гарне про себе, про Україну, клав лист коло себе, заживав отруту і чекав смерті. Деякі пробували топитись. Але хіміки не давали ніколи справжньої отрути, а тих, що топились, витягали люди з берега.

Не приходили ані смерть, ані життя. Бо хіба ж то було життя? По передсмертних криках, залізничних валках, гарматах і прокляттях раптом залягла тиша. (Тільки здалека, із тієї землі подзвонювали нібито шаблі, ніби кайдани)...

Брат Мартусі задрімав, сидячи на ліжку, Артим подумував коло столу, а подєбрадець смішкував:

— Так от пливу я річкою в човні, барашкую. Бачу: без весла погано, а вже — півчовна води. Коли хлопці мене з берега смішать-оповідають. Щоб я сміявся. А що засміюсь, — води більше прихлюпне. «Хлопці, втопите», — сміюся. — «Не втонеш!» — ізнов. І так собі забавляємось, а човен іде під воду.

— Витягли вас?

Мартуся швиденько довбала шитво й зиркала від часу до часу на розкритий підручник перед собою.

— Витягли. Що там! Не пропадеш так легко. Подєбрадець устав, походив — і не засміявся. Очі його посіріли, глибоко запалися, він почав нервово пригладжувати своє нерясне волосся . Потім сів, потираючи ліві груди.

— Закололо, — сказав ніби до себе. І запитався потім:— Де ж Михайло?

І всі зчудувались, що нема Михайла.

Михайло-гарматчик, а тепер — шофером. Дужий, кремезний чолов’яга, а на його обвітреному лиці блискали малі блакитні, приязні очі. Він кохав Мартусю, хоч ніколи про це не казав. Як міг, то приходив увечорі, сідав у кутку і дивився на проворні руки Мартусі, і слухав її жіночого голосу, і віддано усміхався до неї з темряви.

Тоді застукало на сходах, заскрипіли двері і з-під одвірка вихилив велику, волохату голову Михайло.

— От, — сказала Мартуся докірливо, — а ми на вас чекаємо!

Михайло усміхався лагідно, поглянув на всіх, а потім поклав на стіл щось велике, завинене в хустку. Зчинився гамір, усі кинулись розпаковувати.

— Гриби!

— Але що то за гриби?

Гриби лежали жовтавою масою, повигинані, вихрясті і вогкі.

— Сироїжки, — сказав впевнено хімік, але скуштував одного, пожував і скривився.

— Опеньки, козубеньки?..

— Чи ж ви самі збирали?

— Сам, — оживився Михайло, — там за фабрикою, знаєте, там, де ті