Читати книгу - "Королівство шахраїв"

«Гаразд, — утішив себе Джаспер, — я б усе одно не зміг узяти їх із собою на це завдання». Студенти й професори не тиняються між аудиторіями, набиваючи пороху патрони. Хоча, можливо, це додало б навчальним дням трохи цікавості. Хай там як, а Джаспер заховав під пальтом жалюгідну грудку пістолета. Зрештою, це був Кеттердам, і, ймовірно, вони з Віланом прямували до пастки. Саме тому Каз із Матаясом скрадалися за ними назирці. Він не бачив жодного з них, і Джасперові це здавалося добрим знаком, але стрілець був вдячний Віланові за пропозицію піти разом із ним. Каз дозволив це тільки тому, що Вілан повідомив: він мусить поповнити запаси для роботи над довгоносиком.

Вони йшли повз студентські кав’ярні та книгарні, у вітринах яких було напхом напхано підручників, чорнила й паперу. Хлопці були менш ніж за кілька кілометрів від галасу й гуркоту Бочки, але здавалося, наче вони перейшли міст до іншої країни. Замість зграй моряків, які щойно зійшли з човнів у пошуках неприємностей, чи туристів, які наштовхувалися на тебе під усіма можливими кутами, люди відходили вбік, даючи дорогу, і розмовляли стишеними голосами. Від вітрин не кричали зазивайли, сподіваючись пожвавити торгівлю. У маленьких покручених завулочках трудилося чимало палітурників і аптекарів, а на перехрестях не було дівчат і хлопців, що працювали на котрийсь із будинків Східної Клепки, тож мусили докучати своїми пропозиціями просто на вулицях.

Джаспер зупинився під навісом і глибоко втягнув носом повітря.

— Що? — не зрозумів Вілан.

— Тут значно краще пахне. — Дорогим тютюном, досі вологою від ранкового дощу бруківкою, блакитними хмарками гіацинтів у горщиках на підвіконнях. Ані сечі, ані блювотиння, ані дешевих парфумів чи гнилого сміття. Навіть запах вугільного диму здавався тут слабшим.

— Ти застряг? — поцікавився Вілан.

— Ні. — Джаспер видихнув і злегка присів. — Може, трошки. — Ротті передав повідомлення до готелю, де зупинився чоловік, який стверджував, що він Джасперів батько, щоб вони могли визначитися з часом і місцем зустрічі. Стрілець хотів піти сам, але якщо його батько насправді був у Кеттердамі, його могли використовувати як приманку. Краще було зустрітися серед білого дня на нейтральній території. Університет видавався найбезпечнішим місцем, досить віддаленим від загроз Бочки чи інших земель, якими зазвичай тупцяв Джаспер.

Стрілець не був певен, чи хоче він, щоб в університеті на нього чекав батько, чи ні. Значно приємніше було думати, що доведеться встрянути в сутичку, аніж соромитися того, як жахливо він усе зіпсував, проте балачки про це нагадували спроби видряпатися на шибеницю з гнилих дощок. Тому він сказав тільки:

— Мені завжди подобалася ця частина міста.

— Моєму батькові вона теж подобається. Він високо цінує навчання.

— Вище за гроші?

Вілан здвигнув плечима, роздивляючись вітрину, заставлену розмальованими вручну глобусами.

— Знання — це не знак прихильності долі. А процвітання — знак.

Джаспер зиркнув на хлопця. Він досі не звик до того, що Кувеїв рот розмовляв Вілановим голосом. Від цього він завжди почувався трохи спантеличеним, наче думав, що потягнувся за келихом вина, а натомість набрав повен рот води.

— Твій татко справді такий вірянин чи це просто вибачення за те, що, коли йдеться про бізнес, він звичайний сучий син?

— Ну, насправді це так, коли йдеться про що завгодно.

— Особливо про злочинців і канальних пацюків із Бочки?

Вілан посунув лямку свого наплічника.

— Він вважає, що Бочка відвертає людей від роботи і працьовитості та змушує деградувати.

— Можливо, його правда, — погодився Джаспер. Часом він замислювався, що могло статися, якби тієї ночі він не пішов до міста зі своїми новими друзями, якби він ніколи не зайшов до гральної зали й не крутонув уперше «Мейкерове колесо». Це мало бути невинною розвагою. І було нею для всіх інших. Але Джасперове життя розкололося, наче опецьок, на дві різні нерівні частини: час до того, як він ступив крок до колеса, і кожен день після. — Бочка зжирає людей.

— Може, — замислився Вілан. — Але бізнес — це бізнес. Гральні зали й будинки задоволень задовольняють попит. Вони дають робочі місця. Вони сплачують податки.

— Яким гарненьким маленьким хлопчиком із Бочки ти став! Практично ілюстрацією до книжок босів. — Раз на кілька років якомусь реформаторові спадало на думку вичистити Бочку, очистити Кеттердам і позбавити його лихої репутації. Саме це породжувало памфлети, пропагандистську війну між власниками гральних барлогів і будинків задоволень з одного боку та крамарів-реформаторів у чорних костюмах з іншого. Урешті-решт все зводилося до грошей. Бізнес Східної й Західної Клепки перетворився на серйозне джерело прибутку, а мешканці Бочки кидали до валіз із міськими податками надзвичайно дзвінку монетку.

Вілан знову посмикав лямку наплічника, що перекрутилася нагорі.

— Не думаю, що це надто відрізняється від того, коли ставиш усі свої статки на торговий корабель із шовком або юрдою. Щоправда, коли ти граєш на ринку, шанси значно кращі.

— Ти привернув мою увагу, крамарику. — Кращі шанси його завжди цікавили. — Яку найбільшу суму твій батько губив колись на ринку?

— Насправді, я не знаю. Він давним-давно припинив розмовляти зі мною про такі речі.

Джаспер завагався. Ян Ван Ек був тричі дурень, якщо поводився так із власним сином, проте доводилося зізнатися, що стрільця цікавив Віланів імовірний «недуг». Йому хотілося знати, що бачив хлопець, намагаючись читати, і чому він, схоже, міг упоратися з рівняннями або цінами в меню, але не міг із літерами чи реченнями. Натомість Джаспер сказав:

— Цікаво, чи додає крамарям манірності близькість Бочки? Увесь цей чорний одяг і смиренність, м’ясо лише двічі на тиждень, пиво замість бренді. Можливо, вони спокутують за всі наші веселощі?

— Утримують терези в рівновазі?

— Точно. Тобто лише подумай, яких висот розпусти ми могли б сягнути, якби ніхто не стримував це місто. Шампанське на сніданок. Оргії голяка в залах Біржі.

Вілан видав збентежений звук, що нагадував пташиний кашель, і відвів погляд від Джаспера. Його було так надзвичайно легко приголомшити, проте Джаспер мусив зізнатися: він не вважав, що університетський район потребує своєї порції бруду. Він подобався йому таким, яким був, — чистою, тихою місциною, де пахло книжками та квітами.

— Ти не мусиш іти, сам знаєш, — повідомив стрілець, відчувши, що мусить це сказати. — Свої припаси ти вже маєш. Можеш