Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

Солітер

Кассим був хворобливим чоловіком, за професією ювеліром, хоча й не мав власної крамниці. Він працював на великі фірми і спеціалізувався на оправлянні коштовного каміння. Мало хто вмів робити такі витончені оправи. Якби він був рішучішим і мав комерційну жилку, то вже розбагатів би, але у тридцять п’ять років він і досі сидів під вікном у своїй кімнаті, що правила йому за майстерню.

У миршавого Кассима з блідим обличчям, на якому пробивалася рідка чорна борідка, була гарна і дуже пристрасна жінка. Дівчина з вулиці, завдяки своїй красі вона сподівалася ліпшого заміжжя. Чекала до двадцяти років, провокуючи чоловіків і сусідок своїм тілом. Урешті злякалась і зопалу згодилася на Кассима.

Утім мріям про розкіш місця більше не було. Її чоловік, майстер, навіть митець, мав зовсім не ту натуру, аби нажити багатство. Тому, поки ювелір сидів зігнутий над своїми лещатами, вона, обпершись на лікті, не зводила з чоловіка важкого погляду, аби потім зненацька схопитися і стежити через вікно за маєтним перехожим, який міг би бути її чоловіком.

Однак усе, що заробляв Кассим, було для неї. У неділю він також працював, аби мати змогу дати їй щось більше. Коли Марія хотіла якусь коштовність — і як пристрасно вона її бажала! — він працював і вночі. Потім був кашель і колька в боці, зате Марія мала свої дрібні діаманти.

Потроху, щодня маючи справу із самоцвітами, вона полюбила роботу майстра і жагуче дивилась, як він виготовляє витончені оправи. Та коли коштовність була готова і мала відійти, бо була не для неї, жінка впадала в глибоке розчарування своїм шлюбом. Приміряла клейнод, спинившись перед дзеркалом. Потім лишила його там і йшла до себе в кімнату. Кассим, зачувши ридання, підводився і заставав її в ліжку; слухати його вона не хотіла.

— Але ж я роблю для тебе все, що можу, — врешті казав він сумно.

При цих словах ридання гучнішали, і ювелір знову вертався до свого верстака.

Усе це повторювалося знову і знову, і Кассим уже не підводився, щоб розрадити її. Втішати її! У чому? Та поза тим Кассим розтягував свої нічні чування, аби заробити більшу надбавку.

Він був невпевненим, нерішучим і мовчазним чоловіком. Через цей його безмовний спокій жінка тепер дивилася на нього щораз важчим поглядом.

— І ти називаєш себе чоловіком! — бурчала вона.

Пальці Кассима, схиленого над верстаком, безупинно рухалися.

— Ти нещаслива зі мною, Маріє, — одразу ж казав він.

— Щаслива! І ти смієш це говорити! Хто може бути з тобою щасливий? Навіть найпослідуща жінка! Невдаха! — казала вона з нервовим сміхом і йшла геть.

Тієї ночі Кассим працював до третьої ранку, і його жінка потім дістала нові дрібні діаманти, які якусь мить розглядала, підтиснувши губи.

— Так. Невражаюча діадема. Коли ти її зробив?

— Почав у вівторок, — він дивився на неї з млявою ніжністю, — і поки ти спала, ночами…

— Ти міг лягати спати! Вони величезні, ці діаманти!

Бо її пристрастю були великі самоцвіти, які оправляв Кассим. Вона стежила за його роботою із божевільним жаданням її завершення, і щойно клейнод був готовий, бігла з ним до дзеркала. А потім кидалася в сльози.

— Будь-який чоловік, найпослідущий, пішов би на жертви, аби потішити дружину! А ти, а ти… У мене немає навіть нещасної сукні, аби на себе вбрати!

Жінка, коли переступає певну межу поваги до чоловіка, може говорити йому немислимі речі. Жінка Кассима здолала цю межу з такою самою пристрастю, яку відчувала до діамантів.

Якось увечері, ховаючи коштовності, Кассим помітив, що бракує шпильки з двома солітерами вартістю п’ять тисяч песо. Він знову обшукав свої шухляди.

— Ти не бачила шпильки, Маріє? Я лишив її тут.

— Так, я її бачила.

— То де ж вона? — здивовано обернувся він.

— Тут!

З палаючими очима і зневажливо скривленими губами жінка звелася: шпилька була на ній.

— Тобі дуже личить, — одразу ж сказав Кассим. — Сховаймо її.

Марія засміялася.

— О ні! Вона моя.

— Це жарт?

— Так, це жарт. Жарт! Як тобі боляче думати, що вона могла би бути моєю… Завтра я тобі її віддам. А нині піду з нею до театру.

Кассим перемінився в лиці.

— Ти робиш зле… Тебе можуть побачити. І втратять до мене будь-яку довіру.

— Ох! — обірвала вона його з шаленим роздратуванням і люто грюкнула дверима.

Повернувшись із театру, вона поклала коштовність на нічний столик. Кассим підвівся з ліжка й пішов сховати її в свою майстерню під замок. Коли він вернувся, дружина сиділа на ліжку.

— Отже, ти боїшся, що я її в тебе вкраду! Що я злодійка!

— Не дивися так… Ти просто була нерозважливою.

— Ах! А тобі довіряють! Тобі! А коли твоя жінка просить тебе вділити їй трохи радості і хоче..! Ти мене називаєш злодійкою! Негідник!

Урешті вона заснула. Утім Кассим не спав.

Невдовзі Кассимові доручили оправити солітер, найчудовіший діамант, який проходив через його руки.

— Глянь, Маріє, який камінь. Я такого ще не бачив.

Жінка нічого не сказала, але Кассим чув, як вона глибоко дихала, дивлячись на солітер.

— Чистої води… — продовжив він. — Коштує, мабуть, дев’ять або десять тисяч песо.

— Каблучка! — пробурмотіла нарешті Марія.

— Ні, це для чоловіка. Шпилька для краватки.

У такт роботи над солітером на струджену спину Кассима лилася пекуча злість і фрустроване кокетство дружини. По десять разів на день вона переривала роботу чоловіка, аби підійти з діамантом до дзеркала. Потім приміряла його з різними сукнями.

— Може, ти робитимеш це потім… — наважився одного дня Кассим. — Це термінова робота.

Марно чекав він на відповідь, дружина відчинила балкон.

— Маріє, тебе можуть побачити!

— На, тримай свій камінь!

Солітер, різко зірваний із шиї, покотився по підлозі. Поблідлий Кассим підняв і оглянув його і, не встаючи з підлоги, підвів погляд на Марію.

— Ну, і чого ти так на мене дивишся? З твоїм каменем щось сталося?

— Ні, — відповів Кассим. І відразу ж повернувся до роботи, хоча руки в нього тремтіли так, що було його жаль.

Зрештою йому довелося встати з-за роботи: у спальні з дружиною стався нервовий припадок. Її волосся розпатлалося, а очі вилазили з орбіт.

— Дай мені діамант! — волала вона. — Дай мені його! Ми втечемо! Заради мене! Дай мені його!

— Маріє… — затнувся Кассим, намагаючись вивільнитися.

— Ах! — закричала ошаліла жінка. — Це ти злодій, жмикруте! Ти вкрав у мене життя, злодію! Ти думав, я з тобою не поквитаюся, рогоносцю? Ага! Подивися на мене. Тобі це ніколи не спадало на думку? Ах!

Вона піднесла руки до здавленого