Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

Чекаю на нього в коридорі, який все більше заповнюється студентами. Настя також виходить і невдоволено на мене витріщається. 

– Що це означає? – шипить мені в обличчя. – Ти йдеш на обід з Мазуром?

– У мене немає вибору, – бурчу і бачу, як обоє братів залишають аудиторію. На них витріщаються всі, наче це не люди, а мавпи в зоопарку. Так, гарні. Так, багаті. Але ж це не привід пальцями в них тицяти!

– Сонце, ти готова? – Дан кладе свою руку мені на плече, але, напоровшись на мій гнівний погляд, швидко її забирає. Ян тим часом мовчить і всім своїм виглядом показує, що йому все це не подобається. 

– Де ти хочеш обідати? – питаю. 

– Давай тут. Сподіваюсь, ми не отруїмось, – кривиться Дан. 

Чесно кажучи, я б з радістю пішла в якесь кафе. Наша університетська їдальня – доволі хороше місце, але там ми будемо тими самими мавпами. І якщо братам Мазурам подобається такими бути, то я щось не хочу… 

– Давай краще у кафе, – втручається Ян. – Мене дратують ці погляди. 

Ого! А Ян не такий придурок, як я думала! Принаймні зараз я повністю на його боці. 

– Окей! – погоджується Дан. – Тільки я щось не зрозумів. Чого це ти з нами намилився? Це я Лізу запросив!

– А я хочу їсти, – фиркає Ян. – Тому пішли.

Він першим прямує до виходу, а я за ним. Дан замикає нашу процесію. В принципі, я могла б взяти з собою Настю, але, знаючи її… через кілька днів, а то й сьогодні, доведеться витягувати її з ліжка іншого брата. А так пообідаю, бо обіцяла, і розійдемось. 

Кафе розташоване через дорогу, і, поки йдемо туди, почуваюсь шалено ніяково. На нас і так усі витріщаються. Хоча… я тут взагалі ні до чого. Це Мазури створюють аншлаг від своєї появи будь-де. 

На щастя, у кафе небагатолюдно. Займаємо столик біля вікна і робимо замовлення. Беру собі піцу і сік, а замовлення братів навіть не слухаю. 

– Мені подобається цей універ. Багато гарних дівчат, – заявляє Дан, відкинувшись на спинку крісла. – Є де розгулятись. 

– Навіщо ти говориш це при мені? – питаю прямо. 

– А що, ти ревнуєш, сонце? – задоволено усміхається хлопець. 

– Ага, помрій! – фиркаю. – Піду руки помию. 

Залишаю братів за столом, а сама прямую у вбиральню. Мию руки та повільно витираю їх паперовим рушником. Не хочу повертатися. Взагалі не розумію, що тут роблю. Це було погане рішення – погодитись на цей обід. 

Таке відчуття, що я потрапила у якусь паралельну реальність. Мазури і я… Що я тут роблю разом з ними?!

Виникає бажання піти, поки Дан мене не бачить, а потім серйозно поговорити з ним, щоб дав мені спокій. Налаштовуюсь на втечу і залишаю вбиральню, але в коридорі на мене вже чекає… Ян. 

– Чого тобі? – питаю у нього, коли хлопець закриває мені шлях собою. 

– Вирішила спробувати удачу з моїм братом? Не варто. Завтра Дан імені твого не згадає, – заявляє холодно.

– А тобі-то що? За мене хвилюєшся? – фиркаю і дійсно не розумію його вчинків. – Не варто. Я вже велика дівчинка. 

– А так і не скажеш. Дурнуваті вчинки не закінчуються, – цідить, а мене це так зачіпає. 

Знайшовся тут містер ідеальність і буде вчити мене життя! Ну нічого, я також не здамся без бою! 

– Взагалі-то, тебе на цей обід ніхто не запрошував, – роблю крок ближче до нього і чомусь не розумію, що ця відстань катастрофічно мала. Це все кляті емоції витісняють нормальні думки. – Ти сам прийшов. То, може, підеш? Я ж бачу, що ти не хочеш тут бути.

– Ну чому ж, – криво усміхається Ян. – Я залишусь. Буде цікаво спостерігати за тим, як братик затягне тебе в ліжко. Спочатку я думав, що ти інша. Прибігла подругу захищати. Але зараз розумію, що така ж, як усі. Повелась на словечка Дана. 

– Знаєш що? – ціджу і стискаю руки в кулаки. – Ти занадто високої думки про себе. Ти та твій брат. Світ на вас двох клином не зійшовся! Ти мені не подобаєшся, і Дан також. Я прийшла сюди, тому що так треба було, і зовсім не тому, що у мене є якісь сподівання. 

– Усе сказала? – здається, Яна моя промова ніскілечки не вразила. Ну що ж, я й не сподівалася на це. 

– Ні, не все! Ти придурок! Ідіот самовпевнений! Тепер усе!

Розвертаюсь і швидко залишаю кафе. Мене просто розриває! Цей Ян для мене наче іскра. Один черк – і вибух!