Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

А я, щойно зміна закінчилася, рушила до казарми. Хотілось якнайшвидше покинути стерильну санчастину та відпочити в затишному бунгало. У кімнаті я спакувала торбинку: ножиці, голка, нитка та великий шматок блідо-жовтої тканини, який знайшла на смітнику біля місця роботи. Чудовий матеріал для штор, добре, що я встигла вихопити його з-під носа чергових солдатів, які приходять забирати сміття.

Цього разу Вестрі в бунгало не було, тож я видобула книжку з ключем, згадуючи, як він обирав схованку, відімкнула дверцята й поклала торбинку на крісло із червоного дерева.

Я одразу взялася до роботи — виміряла ширину вікон і прикинула довжину та ширину штор. Тоді розклала тканину на підлозі, прогнала з неї маленьку ящірку й узялася кроїти. Підігнула краї, насолоджуючись пташиним співом. Праски, на жаль, не було, але для хатинки на пляжі й так згодиться. Тим паче тепле вологе повітря саме розгладить брижі на шторах.

Шиючи, я думала про палкого та спонтанного Вестрі. Цілковита протилежність Джерарда з його спокоєм і стриманістю. Чому Джерард не може розслабитись і жити на повну? Голка з ниткою прохромлювали тканину, а я розуміла, що сумніви, які закрадалися в Сіетлі, у тропіках роз’ятрилися дужче. Особливо гризло мене те, що Джерард ухилився від війни. Він міг би піти всупереч батьковій волі та діяти шляхетно. Чому не вчинив так?

Вішаючи першу пару штор на лозину, я згадала про полотно, заховане під ліжком. І воно цілковито захопило думки. Про що ця картина? Хто цей художник?

Хто тут мешкав? Любитель пригод на кшталт Вестрі? Я уявила, як Вестрі залишається на острові. Можливо, він одружиться з аборигенкою. Такою, як ми з Кітті й Ленсом зустріли на ринку. Що в неї було за ім’я? Ага, Атея. Та чи буде він щасливим? Чи ощасливить його така жінка? Я засміялася. Так, з одного боку. Але чи стане вона йому рівнею в інтелектуальному плані? Пристрасть згасає, кохання живе далі. Мені так хотілося, щоб Кітті теж це зрозуміла.

Тут, у бунгало, потемніло, я визирнула з вікна й побачила сірі, розбухлі від вологи хмари. Вони наближалися до острова, готові вивергнути воду на землю, хоче вона цього чи ні. Я пробіглась очима пляжем: чи не йде до бунгало Вестрі? Але його не було, і я нарешті згадала про нашу поштову скриньку, точніше порохняву дошку на підлозі. Тоді підійшла й підняла її, заглянула всередину й одразу знайшла білий конверт.

Я нетерпляче розірвала його.

Люба місіс Кліо Годж!

Мабуть, ви не розумієте, хто така місіс Кліо Годж. Це ви, моя дорогенька. Кодові імена потрібні на випадок, якщо нас викриють. Не забувайте, ми живемо в часи війни. Отже, ви будете Кліо. Я буду Грейсон. Подобається? Спочатку я думав узяти прізвище Крякенкущ, але ми вмирали б від сміху після кожного звертання і залишилися б без листів. Тому якщо ви пристаєте на мою пропозицію, віднині ми Годжі.

Щиро ваш містер Годж

Р. S. Загляньте до шухляди. Там сюрприз.

Я захихотіла, відчинила шухляду і знайшла всередині апельсин. Його пориста шкірка аж світилася проти темної махагонової рамки. Я втягнула носом квітково-цитрусовий аромат, а відтак перевернула аркуш на чистий бік і написала відповідь Вестрі:

Любий містере Грейсон Годж!

Сьогодні я попрацювала над шторами, сподіваюся, вони видадуться вам стерпними. Як гадаєте, нам потрібен килим? Красивий перський? А книжкова поличка? І меблі, щоб сидіти? Можливо, нам пощастить, і море вимиє на берег якусь канапу. Дякую за апельсин, він прекрасний.

Щиро ваша місіс Годж

Р.S. Ваша фантазія вражає. Заради Бога, де ви взяли прізвище Крякенкущ?Я ледве тамую сміх.

Відповідь я поклала в заглибину, притиснувши дошкою, а потім вийшла з бунгало й замкнула двері. Уже здійнявся вітер, хмари над головою темнішали та грізно насувалися. Оббираючи на ходу апельсин, я поквапилася на базу.

Та не встигла я відійти далеко від бунгало, як у чагарях поряд із пляжем почулося шарудіння. Кожен м’яз і жила в моєму тілі скам’яніли. Що це? Хтось стежить за мною?

Я підійшла на кілька кроків ближче до чагарів і почекала. Знову цей звук. Шелест і приглушені голоси. Підкравшись іще ближче, я заховалася за стовбуром величезної пальми і примружилась. У тінях буйних тропічних рослин стояли два силуети — чоловічий і жіночий. Я встигла вирізнити військову нашивку на рукаві та голу жіночу ногу, й одразу відсахнулася. Потім на здибочках позадкувала на пляж і стрімголов помчала на базу, постійно озираючись, чи нема погоні.

Я влетіла в кімнату й засмутилася, тому що Кітті там не було.

Розділ 6

— Я не вірю, що ми тут уже два місяці, — із захватом мовила Мері. Її щоки порожевіли, і було так приємно спостерігати, як жвавішало обличчя. Вона більше не могла лежати й домоглася від медсестри Гільдебренд дозволу виходити на ранкові зміни. Хоч іноді руки Мері тремтіли, вона набиралася сил і того ранку зголосилася допомогти мені зі щепленням.

— Розумію тебе. Часом здається, що ми тільки вчора прилетіли. — Я замовкла, перелічуючи ампули, якими ми після сніданку вакцинуватимемо солдатів. — А стільки всього сталося за цей час. Здається, я вже не та дівчина, яка ступала летовищем першого дня.

—І я, — кивнула Мері. — Усе попереднє життя здається нереальним.

Я зітхнула.

—Я вже майже забула голос Джерарда. Жах.

—Та ні, — заперечила Мері. — Головне, що ти досі його кохаєш.

—Так, авжеж. — І мені стало соромно, що я досі не знайшла часу написати Джерардові листа.

—Я вже майже забула голос Едварда, — додала Мері. — І в цьому точно нічого жахливого нема.

Вона усміхнулась, а я тямуще кивнула. І згадала про лист, який приховала від Мері. Вона вже готова? Мері весело мугикала, виймаючи ампули з коробок і розкладаючи їх у лотки. Лист може все зіпсувати.

—Де Кітті? — спитала Мері. — Здається, я бачила її зранку.

—Вона десь тут. Ми прийшли разом.

—Ні, — пробурмотіла медсестра Гільдебренд. — Вона зле почувалась, і я дозволила їй піти в казарму.

Дивно. Зранку з нею все було гаразд. Я не дозволяла собі таких думок, але Кітті поводилася дивно, ще відколи ми прибули