Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Чим хороші нічні подорожі, то це тим, що ніщо тебе від них не відволікає. Чешеш уперед, дивлячись під ноги, і все. Вдень обов'язково помітив би що-небудь цікаве, роззяв писок, заглядівся, збився з темпу... Спекотно до того ж. Ні-ні, та й потягне десь прилягти на хвилинку. Як примовляв один із мультяшних героїв: «Навіщо бігти, якщо можна йти? Для чого йти, якщо можна стояти? Для чого стояти, якщо можна сидіти? Для чого сидіти, якщо можна лежати? Навіщо лежати просто так, якщо можна поспати?» А вночі і не спекотно, і прилягти у незнайомому місці навіть швидкоплинного бажання не виникає.

Присів, було, на мить, так ледве втекти встиг. Хто ж знав, що це не горбок, а мурашник? І не аби якихось мурашок, а найлютіших — рудих. Справжні звірі. Піраньї у світі комах... Митрофан потім ще довго виловлював їх із мого одягу. Моїми пальцями не вхопити.

Спати, як не дивно, не хотілося зовсім. Навпаки, мабуть, від каші з грибами, такий приплив сил відчувався, що коли траплялася добре освітлена ділянка дороги, я хапав Митрофана, кидав на плече і припускав бігцем.

Ось так, то підтюпцем, то швидким кроком, до Заячого струмка ми вийшли якраз на світанку. Точніше, до того місця дороги, де чернець запропонував звернути до лісу.

Жодних покажчиків, що саме тут стався напад на гінця, звичайно ж, не знайшлося. Ні трупів, ні уламків зброї чи клаптів одягу. Якщо й валялося що раніше, то дбайливі селяни давно все підібрали. А тіла поховали, якщо не полінувалися. Або звірині на поживу кинули. Не по-божому, та тільки тутешній народ хрестоносців ненавидить більше морової зарази.

Зате місце справді чудово годилося для засідки. Ліворуч пологий схил, і мабуть через те, що на пагорбі менше вологи, дерева там росли не густо і без підліску. Тобто все добре проглядалося. А праворуч, якраз з боку струмка, тіснився густий ялинник. Не те що засідку, ціле поселення сховати можна. Далі свого носа між сплетеннями ялинових лап нічого не побачиш. Тільки якщо на пузо лягти. А де ви бачили гінця, що пересувається повзком? Відповідно, поле зору і раптовість на боці тих, хто потай його чекає.

— Ну, і де почнемо шукати? — здивовано оглянув я суцільну колючу стіну. — Зліва направо чи…

— Сюди, — показав Митрофан ледве помітну стежку, сходячи з дороги і розсовуючи ялинові лапи. Потривожена ним сорока невдоволено й неприємно застрекотіла, сівши на гілку буквально в мене над головою.

— Ялинки тільки біля дороги, а далі буде вільніше.

— Будь уважнішим... А то мені згори нічого не видно.

Чесно кажучи, я був майже впевнений, що шукати людину, яка загубилася в лісі, при цьому лише припускаючи, що вона може тут опинитися — справа практично безнадійна. Порівняно з хрестоматійною голкою у стогу. Але сказати про це самітнику якось не наважився. Та й інших варіантів не було. А для заспокоєння совісті створювати хоча б видимість діяльності все-таки краще за упадницьку бездіяльність.

Ялинки й справді швидко закінчилися, кроків за п'ятнадцять, а за ними показалося чергове болото.

— Бачу… — відвернув мене від роздумів про капризи природи чи Творця, які в процесі творіння злили всю воду в одних місцях і чомусь утворили пустелі в інших, голос монашка.

Митрофан стояв навколішки і простягав мені зірваний листок лопуха.

— Кров запеклася. Був він тут… Може, гукнути?

— Як? — хмикнув я. — Ау, добра людина зі святими мощами, покажися, будь ласка! Ми свої… Так?

Митрофан не встиг відповісти, оскільки я притиснув палець до його губ.

— Тссс ...

Десь я вичитав, що сороки часто супроводжують мисливців і виводять їх на дичину не гірше за собак. Яку користь сварливі птахи з цього мають, автор не пояснював, але дуже впевнено наполягав. Я згадав про це, бо та сама сорока, яку ми розбудили, зараз чи то комусь скаржилася на нас, чи просто відводила душу. І тріщала вона всього за якихось метрів двадцять і трохи лівіше вглиб болота.

— Глянути? — чернець зрозумів мене без слів.

— Давай… — я обв'язав хлопця завбачливо прихопленої з вежі мотузкою. — Як раптом що — кричи, витягну.

Грунт під ногами черниця помітно гойдався, як надувний матрац, але тримав. Втім, і не дивно, з його «вагою». А ось мені туди категорично потикатися не можна. І не тільки мені, — будь-яка нормальна людина провалиться одразу.

Гонець, мабуть, тому й зумів забратися так далеко вглиб, що був поранений та рухався повзком. А ті, хто шукали його, не здогадалися, і прочісувати болото не стали. До речі, як же ченці тут чорниці збирають? Навколішки? Чи я щось не так зрозумів?

— Ваша милість! Він тут! — прокричав Митрофан, невидимий звідси через чагарник.

— Живий?

— Дихає. Тільки ослаб зовсім. У крові весь. Цілого місця немає.

— Якщо я потягну, зможеш його втримати?

— Я постараюся.

— Тоді дай знак, як готовий будеш.

— Ага зараз. Ковчежець тільки знайду… — чернець затих на якийсь час, а коли озвався, в його голосі відчувалась розгубленість. — Нема його, ваша милість. Наче скрізь подивився. Що робити?

— Гонця витягувати. Виживе — сам місце сховки вкаже. А помре, приведемо з монастиря допомогу. Одна пара очей добре, а три дюжини чи більше — краще.