Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Звичайно ж їй було шкода дівчинку. Усе ж таки вона була не зовсім їй чужа...

Однак, якщо вибирати між племінницею й борговою ямою, у яку її обов’язково відправить Каннінгем, як тільки-но він зрозуміє скільки грошей вона привласнила, то вибір, звісно ж, був очевидний.

От тільки обкрадати це одне, а вбити або сильно покалічити ні в чому неповинну дівчину, яку вона до того ж ростила майже з самого дитинства – це вже зовсім інше. Крім того, на щастя Ганхілди, її тітонька при усій своїй жадібності та аморальності вбивцею усе ж таки не була.

Що, втім, зовсім не означає, що не будь в неї іншого вибору вона так і не наважилася б на вбивство. Ще й як наважалися б.

Проте коли-не-коли, але боги усе ж таки змилостивилися над бідолашною сиріткою, бо того ж ранку на ім’я Ганхілди надійшло запрошення на відбір.

Прочитавши більш ніж дивне запрошення, жадібна, але «жаліслива» тітонька порадилися із «знаючими» людьми, й замість того, щоб убити племінницю самотужки, відправила її на вірну смерть у Передвічне королівство.

Як вже було сказано вище, Ганхілда Ойвіндська не була ні наївною, ні довірливою: вона усвідомлювала, що за великою честю стати однією з кандидаток у дружини Високого лорда криється якийсь підступ.

Отже, якщо б вона знала, що лорд Каннінгем вже виїхав, щоб побачитися з нею, або хоча б не провела усе своє життя затворницею, вона допевне відмовилася б. Але про хуткий візит душоприказника вона не знала. І вона усе своє життя провела затворницею.

Й тому Ганхілда не тільки не заперечувала проти того, щоб відправитися на проклятий відбір, а й навіть була рада нагоді.

«Ну й хай мені загрожує небезпека! Зате це перша у моєму житті справжнісінька пригода!» – натхненно думала дівчина, почуваючи себе однією з героїнь численних романів, яких вона за роки самітництва прочитала безліч.

Дівчина була настільки щаслива можливості покинути, нарешті, остогидлі стіни тітчиного будинку, що її майже не турбувало те, що вона запевне виявиться не тільки найнекрасивішою, а й найгірше одягненою з наречених.

«Точніше, не погано одягненою, а одягненою як опудало, – зітхнувши, думала дівчина, збираючи у чемодан свої безформні сукні. – Втім, у такої страшилки, як вона, навіть якби в неї були б найкрасивіші сукні у світі, усе одно не було жодного шансу сподобатися Високому лорду».

– Ганнусенько, дитинко моя, може, та ну його відбір єнтот! Я про лорда єнтого там да сям порозпитувала і про нього та-аке кажуть! Таке кажуть! – хитаючи головою скорботно заголосила ненечка. – Кажуть, що душогубець він, та ще й відзначений самим демоном!

– Так вже ж і демоном? – іронічно прокоментувала Ганхілда, бо знала про схильність своєї нянечку к перебільшуванням.

– А ким же ще, якщо він вже з дюжину дівчат загубив! А вони усі такі гарнюлечки були! Красунечки писані. Стан тонкий та ладний, волосся золоте та шовковисте і при цьому чорноброві, білошкірі, а очі, що океяни! Ох, Ганнусенько, красунечко моя, загубить він і тебе! До ворожки не ходи, загубить!

Ганхілда посміхнулася і обняла нянечку. Тільки ця чиста, добра душа її і любить, тільки вона про неї й піклується.

– Мамусю! Ми ж вже обговорювали це з тобою. Перебільшують люди. Ти ж сама казала, що людям аби баяти. До того ж, я в тебе далеко не красуня писана, і волосся у мене не золоте, і брови не такі вже й чорні, і шкіра – не така вже й біла, а очі мої, мало того, що не океяни, так ще й і за окулярами їх спробуй роздивись. Й тому, люба моя ненечко, я у безпеці.

Ненечка на це спочатку важко зітхнула, а потім, знайшла-таки що заперечити:

– Але стан, стан у тебе, Ганнусенька, стрункий та ладний! – переможно заявила вона.

Ганхілда гірко посміхнулася.

– Ненечко, подивися на мене і скажи, тільки чесно, скажи, чи прийде комусь у голову, що під цим, – вказала вона на свій безрозмірний балахон, – ховається тонкий та ладний стан?

Добра жінка надто любила свою дівчинку, щоб брехати їй.

– Усе одно, піду в храм й помолюся за тебе! Усім святим свічки поставлю. Попрошу, щоб оберігали тебе, моє дитятко! – безапеляційно оголосила вона. – І ще до чаклунки однієї загляну, про яку кажуть, ніби її обереги від будь-якої напасті можуть уберегти!

– Сходи, мамусю, і святих попроси й оберіг візьми, – навіть не дозволила, а щиро попросила Ганхілда, бо у неї й самої від страху тремтіло серце. Причому їй було аж так страшно, що часом такий жах охоплював, що до горла підступала нудота й голова обертом  йшла.

Але потім Ганхілда підходила до дзеркала, бачила своє відображення, й запитувала себе: а що вона втратить, якщо помре? Усього лише своє нікчемне, безцільне, сіре та монотонне життя. Отож, може воно і на краще! Краще вже смерть, ніж подібне безпросвітне існування! Вкотре говорила вона собі й страх перед подорожжю відступав.

Ганхілда так звикла до того, що її життя безпросвітне й попереду її не чекає нічого хорошого, що навіть і не сподівалася на те, що щось хороше з нею усе ж таки може статися.

Тому, побачивши на порозі своєї кімнати красуню розпорядницю, вона відразу ж вирішила, що та з’явилася, щоб відправити її додому.

«Звичайно ж, вона відправить мене додому, – анітрохи не здивувавшись, думала дівчина. – Тому що такому опудалу, як я, навіть на відборі на виживання – не місце.

Єдине що її трохи здивувало, так це те що, слідом за розпорядницею в її кімнату впурхнули ще три дівчини.

Невже розпорядниця думала, що я відмовлюся покинути відбір й буду впиратися аж настільки, що мене прийдеться, у буквальному сенсі, виносити із замка на руках?

Трійця дівчат ж між тим вели себе все більш і більш дивно. Вони обійшли Ганхілду навколо, задумливо при цьому гмикаючи та постукуючи перша по підборідді, друга – по лобі, третя ж – почухувала потилицю.

– Скільки ви сказали у нас часу, Ваша Ясновельможність? – наморщивши лоба, поцікавилася та, яка чухала потилицю.