Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

ФЕЛІКС

Всю дорогу до школи думаю про неї. Як побачу її вже зовсім скоро. Яка вона стала? Змінилася, як усі? Чи буде знову лоскотати мою уяву?

Батько сьогодні відпустив водія і сам керує автомобілем з нагоди мого останнього в житті першого вересня. Тому неприємна розмова про мою зухвалу поведінку не має поки що свого продовження. Батько не любить за кермом відволікатися на розмови. Буря вщухла, але це не надовго, знаючи його в'їдливість можу в цьому поручитися. Ну, принаймні в мене є маленький перепочинок.

Ще не доїжджаючи кількох кварталів до школи можна вгадати, куди сьогодні ведуть усі дороги. Хлопчаки в білих сорочках з букетами квітів у руках і дівчата у формі з білими фартухами і величезними бантами у волоссі тягнуться нескінченним потоком у напрямку до будівлі школи.

Здалеку бачу красиву ставну фігуру мами. Вона поглядає на годинник. Хвилюється, чому ми не на місці. Мама спеціально приїхала з Норвегії, щоб проводити мене востаннє до останнього класу. 

– Гальмуй, тату, я бачу маму, – не можу я стримати захоплення.

– Мамо, в тебе вийшло приїхати, – вискакуючи з машини ледь не на ходу, я кидаюсь до неї з обіймами. Вдячний за те, що вона дотримала свою обіцянку бути присутньою разом із нами на урочистій лінійці.

– А як же. Така подія. Дай мені на тебе подивитися, – лунає її веселий сміх і мама перекладає величезний букет квітів з однієї руки в іншу, щоб зручніше було схопити мене за шию і притягнути до себе. – Минуло не більше місяця, як ти ти гостював у нас, а мені здається, що ти ще підріс. 

Скоріше б вклинитися в натовп своїх однокласників, я вже прямую до них, але щось змушує мене зупинитися на півдорозі й обернутися.

Я насолоджуюся дивлячись на своїх батьків, які зараз стоять разом, поруч, посміхаючись один одному. Це я об'єдную їх, це завдяки мені вони мило зараз спілкуються, як було раніше. Хоч на щось я придатний.

Мої батьки приєднуються до групи тат і мам, дідусів і бабусь моїх однокласників. Озирнувшись у пошуках своїх друзів, я незабаром бачу Артура, а потім і весь наш клас, що обступив нашого класного керівника. 

Очі мої не перестають перебігати з одного обличчя на інше. Не можу їх контролювати – незважаючи на всі мої зусилля, вони шукають це непорозуміння, через яке я втратив сон. Так, її тут явно немає. Вона ще не прийшла.

Зовсім поруч лунає рідке дирчання мотора, що привертає мою увагу. Із заднього сидіння мотоцикла зіскакує дівчина в шкільній формі.

Вона обережно знімає шолом і старанно поправляє величезні білі банти й ошатний білий фартух. Моє обличчя витягується від подиву – не відразу доходить до свідомості, що це саме вона. 

Лариса, яка базікає без угаву, марно домагаючись моєї уваги, замовкає, розуміючи, що я її не слухаю.

Тепер уже Царенко в зоні загальної уваги. Погляди всіх прикуті до новоприбулої парочки – Поліни і Дениса. Хлопець вжн зняв шолом і стало ясно, що це наш однокласник Денис. Фурор вдався на славу. На мотику, з Царенком удвох – ну і подарунок до першого вересня. Це що за презентація? На обличчях наших однокашників одне велике німе запитання «вони тепер разом?» і напрошується само собою ще одно – «вони провели канікули удвох?».

Яка ж вона стала, за літо змінилася – подорослішала. Дівчисько перетворилася на дівчину, точніше на дівчину з дівчачими бантиками в косичках. І так усе в ній добре.  Струнка, тендітна фігурка округлилася, налилася соком і розцвіла. 

Тепер ненавиджу її ще сильніше. Варто було мені побачити її величезні блакитні очі, сповнені чистоти й наївності, як я стаю некерованим ідіотом...

Красива до тремтіння в руках. І це погано. Тому що сьогодні вночі я знову не зможу заснути.

Яким боком тут Денис? Терпіти його не можу. Так і крутиться біля неї з кінця минулого року.