Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"

На внутрішньому боці кришки було вигравіровано:

K. A. від Д. Париж, 10 листопада.

Солодких снів.

— 10 листопада, — задумливо сказав Пуаро.

— Саме так, а зараз уже кінець червня. Тому, здається, вона приймала це не менше ніж півроку. А оскільки рік не вказано, то, може, й півтора року чи більше.

— Париж. Д., — прочитав, суплячись, Пуаро.

— Так. Це вам щось підказує? Проте я не запитав, який ваш інтерес у цій справі. Припускаю, що у вас вагомі причини. Гадаю, хочете знати, чи це самогубство? Що ж, не можу сказати. Та й ніхто не скаже. Хоча, зі слів покоївки, дівчина була дуже життєрадісна вчора. Усе це нагадує нещасний випадок, і, на мою думку, так і є. Веронал дуже непевний. Можна прийняти в біса багато, та це не вб’є вас. А можна трішечки — і готово. Тому це небезпечні ліки. Безперечно, експертиза визначить причиною смерті нещасний випадок. Боюся, більше я нічим не зможу допомогти вам.

— Можна мені оглянути сумочку мадемуазель?

— Звичайно, звичайно.

Пуаро витяг вміст сумочки — тонку хустинку з ініціалами «К. М. А.» у кутку, пудреницю, помаду, фунтову банкноту, дрібні монети та пенсне.

Детектив надзвичайно зацікавився останньою знахідкою. Пенсне було строге, класичне, в золотій оправі.

— Цікаво, — зауважив мій друг. — Я не знав, що міс Адамс носила окуляри. Мабуть, використовувала їх лише для читання.

Лікар узяв пенсне в руки.

— Ні, ці окуляри для вулиці, — визначив він. — І досить сильні. Людина, що носила їх, очевидно, дуже короткозора.

— Вам відомо, чи міс Адамс…

— Я ніколи її не відвідував. Лише якось мене викликали оглянути нарив на пальці покоївки. Більше я ніколи не бував у тій квартирі. Тоді я на мить і побачив міс Адамс, та вона була без окулярів.

Пуаро подякував лікареві, і ми пішли. Бельгієць був спантеличений.

— Можливо, я помиляюся, — зізнався він.

— Що вона назвалася іншою особою?

— Ні, це, здається, уже доведено. Я про її смерть. Очевидно, вона мала веронал. Тому, можливо, вона була втомлена і надто схвильована вчора й вирішила влаштувати собі хороший нічний відпочинок.

Раптом детектив застиг на місці, що сильно здивувавало перехожих, і почав емоційно ляскати однією рукою по іншій.

— Ні, ні, ні! — продовжував він у тому ж дусі. — Чому той нещасний випадок стався так зручно? То не був нещасний випадок. То не було самогубство. Ні, вона зіграла свою роль, і тим самим підписала собі смертний вирок. Веронал могли вибрати просто тому, що знали, що час від часу вона його приймала, а також мала цю скриньку. Але, якщо так, убивця мав чудово її знати. Хто ж цей «Д.»? Гастінґсе, я багато віддав би, щоб дізнатися, хто він!

— Пуаро, — сказав я, бо той так і залишався заглибленим у свої думки. — Краще ходімо. Усі дивляться на нас.

— Що? А, можливо, ви маєте рацію, хоча мені це не заважає. Принаймні це не перешкоджає плинові моїх думок.

— Але люди починають сміятися, — пробурмотів я.

— Хай собі.

Я не зовсім погоджувався з ним. Мені страшно бути у всіх на виду. А єдине, що турбує Пуаро — ймовірність того, що волога чи тепло пошкодять його славнозвісні вуса.

— Ми візьмемо таксі, — оголосив він, махаючи ціпком.

Одне з таксі зупинилося, і детектив попросив відвезти нас до «Женев’єв» на Моффат-стріт.

«Женев’єв» виявилася однією з тих крамничок, де на першому поверсі стоїть скляна вітрина з непримітним капелюшком і шарфом, а справжня робота відбувається поверхом вище, через проліт затхлих сходів.

Ми піднялися сходами і зупинилися перед дверима з написом «Женев’єв. Будь ласка, заходьте». Скориставшись цим запрошенням, ми опинилися в крихітній кімнаті, заповненій капелюшками, й імпозантна білявка попрямувала до нас, підозріливо дивлячись на Пуаро.

— Міс Драйвер? — запитав той.

— Не впевнена, чи мадам зможе прийняти вас. Ви з якого питання?

— Будь ласка, скажіть міс Драйвер, що друг міс Адамс хотів би з нею зустрітися.

Білявій красуні нічого не довелося робити. Чорна оксамитова завіса відхилилася, і в кімнаті з’явилося мініатюрне життєрадісне створіння з яскраво-рудим волоссям.

— У чому річ? — вимогливо запитала вона.

— Ви міс Драйвер?

— Так. Що там із Карлоттою?

— Ви вже чули сумну звістку?

— Яку ще сумну звістку?

— Уночі міс Адамс померла вві сні. Передозування вероналом.

Очі дівчини широко розплющилися.

— Який жах! — вигукнула вона. — Бідна Карлотта. Я не можу повірити. Учора вона була сповнена життя.

— А проте, мадемуазель, це правда, — промовив Пуаро. — Гляньте, от-от перша година. Чи не викажете мені честь, пообідавши зі мною та моїм другом? Я хочу запитати вас дещо.

Дівчина зміряла його поглядом. Вона була маленьким бійцем. Певним чином вона нагадувала мені фокстер’єра.

— Хто ви такі? — запитала вона напряму.

— Мене звати Еркюль Пуаро, а джентльмен — мій друг, капітан Гастінґс.

Я вклонився.

Її погляд блукав від одного до другого з нас.

— Я чула про вас, — сказала міс Драйвер раптом. — Я піду.

Потім покликала білявку:

— Дороті!

— Так, Дженні?

— Місіс Лестер прийде щодо тієї моделі «Роза Декарт», яку ми для неї шиємо. Спробуй інші пір’їни. Бувай! Сподіваюся, я не надовго.

Вона схопила маленький чорний капелюшок, енергійно напудрила носик і глянула на мого друга.

— Готова, — коротко сказала вона.

Через п’ять хвилин ми сиділи в невеличкому ресторані на Дувер-стріт. Пуаро вже зробив замовлення офіціанту, і перед нами стояли коктейлі.

— Тепер, — почала Дженні Драйвер, — я хочу знати, що все це означає. У що вплуталася Карлотта?

— Отже, вона таки у щось вплуталася, мадемуазель?

— Спершу з’ясуймо, хто ставитиме запитання: ви чи я?

— Гадаю, запитувати мав би я, — усміхнувся детектив. — Мені дали зрозуміти, що ви з міс Адамс були хорошими подругами.

— Саме так.

— Eh bien, тоді прошу вас, мадемуазель, прийняти моє урочисте запевнення, що все, що я роблю — в інтересах вашої покійної подруги. Запевняю вас.

На якусь мить запала тиша, Дженні розмірковувала над почутим. Нарешті швидко кивнула, згодившись.

— Я вірю вам. Продовжуйте. Що ви хочете дізнатися?

— Як мені відомо, мадемуазель, ваша подруга вчора обідала з вами.

— Так.

— Чи поділилася вона своїми планами на вечір?

— Вона говорила