Читати книгу - "Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха"

В кімнаті стояв жахливий перегар. Двері на балкон і вікно були широко прочинені, але цим задушливим літом люди забули, що таке свіже повітря. На підлозі покотом спали Басмач і Стас. Гога у пошуках свіжого повітря вибрався на балкон, де й заснув.

Глянувши на них, Шевель скривився і поплентався до вбиральні. Але з’ясувалося, що вона вся обригана. Наблювали й на кухні. Шевель здригнувся з відразою, матюкнувся і зазирнув до ванної. Сюди чомусь ніхто не дістався. Шевель полегшено зітхнув і з насолодою пхнув голову під холодний струмінь з крана.

Цікаво, яка скотина загидила кухню й туалет? Тицьнути б падлюку мордою в це лайно, змусити вилизати все язиком! Ключі від цієї квартири дав один гарний хлопець, що він подумає?

Витираючись, Шевель раптом відзначив про себе, що не помітив серед тих, хто спав, Петруню. Це точно він, козел такий! Зрадів, що пробачили й пожаліли, не пив — хлебтав, як корови хлебчуть своє пійло.

Шевель удруге зазирнув на кухню. Потім глянув на балкон. Всі, крім Петруні, на місці.

Чемодана з грішми не було. Ніде.

А Шевель особисто запхав його під канапу, від гріха подалі.

Вхідні двері були відчинені. Ззовні без ключа не закриєш, а зсередини відчинити можна запросто…

Щось надто активно Петруня пропонував усім випити, сам наливав… Ну чому на це звертаєш увагу тільки тепер!

— Мужики! — крик Шевеля цілком міг спричинити землетрус. — Мужики, нас обікрали! Підйом, підйом, мужики!

Він лупив сплячих по щоках, товк їх ногами, лив на них холодну воду, поки нарешті всі троє не прочухалися.

— Якого хріна кричиш? — Стас не виспався і був похмурий.

— Твій дружок! Сука! Наші бабки! Вкрав!!!

Нарешті до них дійшло. Басмач струснув головою, пошукав очима автомат.

— Де він живе? — Шевель трусив Стаса за плече.

— Чорт його знає! Батькові каже — з матір’ю, а матері — з батьком. Гнилий номер — додому він зараз не поїде! Та пусти мене, бл-лін!

Басмач знайшов автомата.

— Я йому кишки на горло намотаю! — повідомив він.

— Його спочатку знайти треба! — зауважив Шевель.

— Знайдемо! — Стас був упевнений в собі. — Змотуватися на колесах буде, значить, машина йому потрібна. Своєї нема — чужу візьме….

Шевель лапнув кишеню — ключі від машини були на місці.

— Мою без ключів не заведе! — сказав полегшено.

— Я знаю, в кого він часто тачку бере. Поїхали, може, спробуємо перехопити.

З ним ніхто не сперечався.

Дома Петруня переклав гроші з чемодана у зелений туристичний рюкзак.

Матері не було. Пішла, мабуть, на чергування. Вона працювала медсестрою в райлікарні і йшла на роботу рано. Її новий чоловік теж посунув на роботу. Йому, замдиректора хімкомбінату, мати віддала перевагу перед батьком Петруні, звичайним буровиком.

Петруня пити не вмів і не любив, тому в компаніях вів себе активніше за інших: це створювало ілюзію, що він п’є нарівні з усіма. А вчора ввечері, коли всі поужиралися в дим, його осінило, що є реальна можливість рвонути звідси з грошима.

Йому закортіло тікати негайно, але він терпляче дочекався ранку: бігти серед ночі з мільйоном, без документів, невідомо куди, він боявся. Коли не буде вдома матері й вітчима, можна перевдягтися, поїсти і позичити якусь суму на перші дні, щоб не витрачати мільйон одразу.

Він заховає бабки до певного часу. А сам — заляже глибоко, як рак під корчі, і буде чекати, чекати, чекати… До речі, можна взяти кілька консервів з дому. І взагалі, жерти хочеться. Що там мати на кухні ховає?

Коли у двері подзвонили, Петруня мало не вдавився котлетою. Щось підозріле було в цьому вранішньому дзвінку. Петруня навпочіпки підкрався до дверей.

Подзвонили знову. Петруня відсахнувся. Потім, затамувавши подих, витягнув шию і зазирнув у «вічко». Хлопець, якого він там побачив, простягнув руку, щоб подзвонити ще раз. Таких хлопців Петруня вже зустрічав, професію їх визначав безпомилково.

Йому стало моторошно.

Але саме страх підбурив його до дії. Петруня кинувся в кімнату, схопив важенький рюкзак і мотнувся на балкон. Він знав, що мати живе на четвертому поверсі стандартної п’ятиповерхової панельки. Але більше бігти не було куди.

Після четвертого дзвінка двері спробували відчинити ззовні. Ці хлопці, очевидно, не збиралися йти просто так. І тут Петруня зрозумів свою помилку: він заблокував замок ізсередини, а хлопець, який шурхав відмичкою, зрозумів це, а звідси ж висновок — у квартирі хтось є, сам собою замок не заблокується, просто відчиняти не хочуть.

Петруня забігав по балкону, як вовк, якого загнали на прапорці. Стрибати не можна, страшно, та й смертельно, але здаватися тим, що за дверима, ще страшніше. Він приречено звісив голову з балкона, повернув її праворуч. І його осінило.

Їхній балкон з’єднувався загальною стіною з сусідським. Якщо перебратися туди, то можна потрапити в квартиру до сусідів. А жили ці сусіди в іншому під’їзді. Химери архітектури.

У двері вдарили. Легенько, перевіряючи їх на міцність. Кілька вправних ударів — і вони вилетять до бісової матері.

— Відчиняй по-доброму! — почулося з-за дверей — і Петруня вже не думав про те, що сусіди можуть бути вдома і стати на заваді його планам. Треба поспішати, інакше — смерть.

Він міцно взяв рюкзак за лямки, звісився з балкона по пояс. Суміжні краї балконів видавалися вперед, утворюючи гострий кут. Розкачавши рюкзак, Петруня порахував подумки до трьох і на числі «три» висадив рюкзаком засклену раму сусідського балкона. Не без побоювань розтиснув він руку, але все вдалося — дорогоцінний рюкзак гепнувся на підлогу по той бік бетонної перегородки.

Ззовні більше не попереджали. Двері застогнали від міцного поштовху.

Петруня став на табуретку, зняв з гачка один кінець мотузка дія білизни і намотав його на ліву руку. Потім обережно, спираючись вільною рукою на перегородку, виліз на бильця. Не дивитися вниз!

Від чергового удару брязнуло віконне скло.

Петруня підняв ліву ногу. Вона зависла у повітрі, шукаючи опертя. Нарешті він відчув, що носок намацав тверде, і посунув ногу вперед, одночасно перекидаючи на той бік ліву руку, а слідом за нею — рвучко тулуб. На якусь частку секунди він утратив рівновагу, мотузок вп’явся у шкіру, але ось він уже стоїть розкарякою між небом і землею, лаючи подумки ідіотів, які не вміють будувати будинків.

Після третього удару двері майже піддалися.

Петруня порізав об розбите скло долоню і заскавчав від болю, але руку не відсмикнув: намацав у повітрі і знайшов точно такий самий мотузок, котрий можна зняти з