Читати книгу - "Велика маленька брехня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Маделін засміялася:
— Це точно Харпер. Вона і справді дуже добра подруга Ренати, і дивним чином цим пишається, ніби Рената — якась знаменитість. І щоразу вона просто мусить сказати тобі, що бачиться з Ренатою. «Ой, ми провели чудовий вечір у чудовому ресторані!» — вона відкусила мафін.
— Тоді я розумію, чому Харпер знати мене не хоче, — промовила Джейн. — Через те, що тоді сталося…
— Джейн, — перебила її Маделін. — Мафіни надзвичайні.
Джейн усміхнулася Маделін — у неї на носі були кришки.
— Дякую, можу дати тобі рецепт, якщо хочеш.
— Господи, навіщо мені рецепт, я хочу мафінів. — Маделін зробила великий ковток чаю. — Знаєш, що? Де мій телефон? Я зараз напишу Харпер і вимагатиму, щоб вона пояснила, чому вдавала, що не бачила мою нову подругу, спеціаліста з випічки мафінів.
— Ні, що ти! — сполошилася Джейн. — Вона зрозуміла, що Маделін — одна з тих небезпечних людей, котрі одразу кидаються на захист своїх друзів та спричиняють значно більші та небезпечніші хвилі, аніж початкова незначна турбулентність.
— Я цього так не залишу, — продовжувала Маделін. — Мене бісить, що ті панянки ображають тебе через те, що сталося на орієнтаційній зустрічі. Це могло статися з ким завгодно.
— Я могла б змусити Зіггі вибачитися, — сказала Джейн. Вона мала пояснити Маделін, що належить до мам, які навчають дітей просити вибачення. — Але я повірила йому, коли він сказав, що не робив цього.
— Звісно, повірила, — сказала Маделін. — Я впевнена, він того не робив. Він здається таким ніжним хлопчиком.
— Я впевнена на сто відсотків, — відказала Джейн. — Ну добре, на 99 відсотків. Я… — Вона затнулася та ковтнула, бо раптом відчула непереборне бажання викласти Маделін свої сумніви, розповісти, що саме криється за тим однісіньким відсотком. Просто сказати це. Розповісти історію, яку вона нікому не розповідала. Розказати це, як випадок, котрий має свій початок, середину та кінець.
То була чудова тепла весняна ніч, пахло жасмином, у мене була страшенна алергія — у горлі шкребло, очі свербіли.
Вона могла б говорити, не думаючи, не відчуваючи нічого, аж доки не закінчила б цю історію.
І тоді, можливо, Маделін сказала б у своїй безапеляційцій манері, що виключає саму можливість суперечки:
— Джейн, ти не мусиш через це хвилюватися. Це не має жодного значення! Зіггі — саме такий, яким ти його знаєш. Ти — його мама. Ти добре його знаєш.
Але що, якби вона зробила навпаки? Якщо сумніви, які мучили Джейн, відобразилися — хай навіть і на хвилинку — на обличчі Маделін, що тоді? Це була б найгірша зрада Зіггі.
— Абігель! Ходи-но сюди, візьми мафін! — Маделін побачила, як на кухню увійшла дівчинка підліткового віку. — Джейн, це моя донька Абігель.
У голосі Маделін почулася фальшива нотка. Вона відклала свій мафін, та заходилася пальцями торсати сережку.
— Абігель, це —Джейн!
Джейн обернулася:
— Привіт, Абігель, — привіталася вона з дівчиною. Та тихо стояла — виструнчившись, зчепивши пальці перед собою, ніби для участі у якійсь релігійній церемонії.
— Привіт, — сказала Абігель та усміхнулася з неочікуваною теплотою, достоту, як її матір. Та якби не це, ніхто б і не подумав, що вони — мама та донька. Абігель мала темніше волосся та гостріші риси обличчя. Волосся було скуйовджене — типова зачіска «я щойно прокинулася», одягнена у безформну мішкоподібну коричневу сукню та чорні легінси. Від долонь до передпліч тягнувся складний і дивний розпис хною. На шиї висіла єдина прикраса — срібний череп на чорній шнурівці.
— Тато мене забере, — сказала Абігель.
— Що? Ні, — відповіла Маделін.
— Так, я залишуся там на ніч, бо назавтра у нас із Луїзою плани, і ми маємо бути там вчасно, а з татового дому ближче.
— Ближче, аж на десять хвилин, не більше, — запротестувала Маделін.
— Просто з будинку тата і Бонні туди їхати простіше, — сказала Абігель. — І виберемося ми швидше — не треба буде сидіти в машині та чекати, аж поки Фред знайде свої черевики, а Хлоя збігає додому по іншу ляльку Барбі, чи чим там іще.
— Мабуть, Скай ніколи не повертається додому по свою Барбі, — зауважила Маделін.
— Бонні б ніколи в світі не дозволила Скай гратися Барбі, — сказала Абігель та закотила очі, ніби це й так було зрозуміло. — Мам, я справді думаю, ти не повинна дозволяти Хлої ними гратися, вони дуже нефеміністичні, а ще викликають нереалістичні очікування від жіночого тіла.
— Боюся, що цей корабель уже відчалив — з Хлоєю і Барбі ти вже нічого не вдієш, — Маделін сумно усміхнулася Джейн.
З вулиці почувся сигнал автівки.
— Це тато.
— Ти вже йому подзвонила? — запитала Маделін. Її щоки почервоніли. — Ти про все домовилась, не спитавши у мене дозволу?
— Я запитала в тата, — відповіла Абігель. Обігнувши стіл, вона поцілувала Маделін у щоку. — Бувай, мам. Приємно було познайомитися. — Вона усміхнулася Джейн. Цю дівчинку неможливо було не любити.
— Абігейл-Маріє! — Маделін підвелася з-за столу. — Це неприпустимо. Ти не можеш просто так обирати, де тобі ночувати.
Абігейл зупинилася. Обернулася.
— Чому? — запитала. — Чому вибирати маєш ти чи тато: чия черга проводити зі мною час. — Джейн помітила, як у цей час Абігейл скидалася на Маделін, — дівчинка аж тремтіла від люті. — Так, ніби я — якась річ, що вам належить, як машина, і ви мною ділитеся.
— Це не так, — почала Маделін.
— Це саме так, — відказала Абігейл.
З вулиці знову почувся сигнал автівки.
— Що тут відбувається? — до кухні увійшов чоловік. На ньому був спущений до пояса гідрокостюм, що відкривав широкі волохаті груди. З ним був маленький хлопчик, одягнений точнісінько так само, лише з тією різницею, що його груди були худі та безволосі.
— Твій тато на тебе чекає, — сказав він Абігель.
— Я знаю, — відповіла Абігель. Вона подивилася на голий торс чоловіка. — Вам не варто ось так ходити у громадських місцях. Це огидно.
— Що огидно? Показувати, у якій я гарній формі? — чоловік з гордістю вдарив себе у груди кулаком та усміхнувся Джейн. Вона у відповідь теж усміхнулася — напружено.
— Гидко, — відрізала Абігель. — Я йду.
— Ми ще про це поговоримо пізніше, — попередила Маделін.
— Аякже, — відмахнулася Абігель.
— Я не хочу чути того «аякже»! —крикнула їй Маделін. У відповідь лише бахнули вхідні двері.
— Мамо, я так хочу їсти — просто вмираю з голоду, — сказав хлопчик.
— Візьми собі мафін, — сказала Маделін похмуро, знову сіла у крісло і відкинулась на спинку. — Джейн, це мій чоловік Ед, і мій син Фред. Ед і Фред — легко запам’ятати.
— Бо імена римуються, — пояснив Фред.
— Привіт, — привітався Ед та потиснув Джейн руку. — Перепрошую за
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Велика маленька брехня», після закриття браузера.