Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А: — Російською мовою, напевно…
Б: — Так, сільським дівчатам 80-х російською більше подобалося.
А: — «Родники вы мои серебряные…» Клас!
Б: — На жаль, аж так добре не було. Радше така епігонська єсєнінщина, «погребальной грусти внемля», як то у 17–18 років, коли життя вже позаду, «много сделано ошибок» і нема жодної надії на майбутнє. Крім надії, що дівчата дадуть повечеряти. Як правило, давали досить швидко. Видно, не могли того довше слухати. Ага, і ще у нас був студентський театр. Я там теж якісь тематичні куплети віршував і виходив з гітарою в інтерлюдіях, як Висоцький на Таганці. Це вже було трохи ліпше, щось гумористичне… А так, то розписався я на дипломній, а ще більше в аспірантурі, на дисертації. Яку я не дуже хотів писати, але якщо вступаєш в аспірантуру до хорошої людини, а це був згадуваний професор Волков, то незручно підвести. А не хотів, бо мені тема не дуже подобалася, треба було написати про Сократа. Та що, думаю, таке, дипломну я писав у згадуваного Іванюка, порівняльний аналіз прози Лєрмонтова і Джойса, а тепер бери займайся якимось дідом давньогрецьким. «Дайте мені, — кажу, — бодай того гіппі Діогена, все трохи цікавіше».
А: — А мусило бути щось з античності, так?
Б: — Професор Волков керував загальною науковою темою кафедри: традиційні сюжети і образи. Він розробляв теорію, а його аспіранти брали якісь конкретні приклади давніх образів міфологічного, історичного чи суто літературного походження і досліджували, як воно трансформується в новішій літературі. Ну і, мабуть, бракувало для загальної картини Сократа, реальної історичної постаті, яка потім стала героєм десятків літературних творів. Мені це здалося нуднуватим, але потім я оцінив тему і дотепер Волкову вдячний. Бо мусив прочитати всього Платона, Ксенофонта, за інерцією й Аристотеля, знайти, що говорив про Сократа Антисфен, далі пішли Еразм, Сковорода, Геґель, К’єркегор, Ніцше… Більшість суто художніх творів про Сократа справді слабенькі, але ця філософська база стає мені в пригоді й сьогодні. З іншого боку, я ж розумів, що моя дисертація — не зовсім наука. Не можна, якщо вже серйозно робити науку, писати про образ давньогрецького походження, не знаючи давньогрецької мови. То я спробував принаймні написати цікаво, щоб була якась інтрига, різні оповідні прийоми. Белетризував дисертацію. І секретар вченої ради це оцінив. Сказав: «Отак треба писати!».
— Ти видав її як монографію?
Б: — Ні, лиш кілька примірників надрукував для бібліотек. І різні шматки потім, перероблені, пішли до наукових журналів як статті. А наступний етап, який по суті дотепер триває, пов’язаний з тобою, Юрко. Це був 2000 рік, ти приїжджав до Чернівців, а я мав провести вечір. Приходжу до головного редактора газети «Молодий Буковинець» Богдана Загайського, питаю, чи дали б вони якусь статтю, щось про творчість Андруховича з елегантною рекламою вечора. Богдан відповідає: «Дати не шкода, лиш так, як ти хочеш, нема кому написати. Хіба бери сам пиши». У мене ще тоді й комп’ютера не було. Написав від руки, назвав «Весна патріарха». А за якийсь час ми десь перетнулися, і він, Богдан, мені каже: «Не повіриш, одна моя знайома прочитала ту твою статтю, і їй сподобалося. Може, ще щось напишеш?». Коротше, завдяки незнайомій «одній знайомій» я почав писати для газети регулярно. Перші статті були в основному про зарубіжну літературу, яку я і так викладав в університеті, матеріалу мав під руками скільки хочеш. Потім пішли українські автори. А потім Василь Іваночко з «Лілеї-НВ» видав мені з тих текстів збірку «Щось на кшталт Шатокуа».
— А тобі, Юрку, дало щось навчання в літінституті чи на курсах, як воно правильно?
А: — Вищі літературні курси.
— Воно тобі дало розуміння секретів ремесла чи просто ввело в загальний дискурс літературного процесу?
А: — Сказав би чесно, що ні того, ні того. Бо не ставився до навчання на тих курсах із якимись очікуваннями, я не їхав туди навчатися. Мені вже було 29 років, я вже три збірки поезій написав, і секрети свої мав уже розгорнуті й оприявнені в особистій авторській стилістиці. Я дуже вважав на те, щоб не порушувати власного стилю, бути поетом дуже впізнаваним, з дуже виразним профілем. Отже, чому виникає рішення їхати нібито на навчання в Москву? Тому що треба було нарешті звільнятися з тієї роботи в обласній друкарні, де я нидів вже сьомий рік. Це почало конфліктувати з тим-таки моїм поетичним профілем. У тому сенсі, що як один з Бу-Ба-Бу я погодився на публічність. Це означало виходити на сцену. І це один стиль життя, а та робота у друкарні — цілком інший, протилежний. Цей конфлікт робився просто нестерпним. Тобто щось у житті треба було радикально змінювати. А нагода якраз підверталася: раз на два роки в Москві набір. І я ним скористався, вислав на конкурс папери і російські підрядники віршів. Знайшов у цьому вихід. Як, звільнившися з роботи, заповнити життя якоюсь тимчасовою альтернативою. Але об’єктивно мусило спрацювати щось таке, що все-таки протягом двох навчальних років ти перебуваєш у доволі специфічній атмосфері. І навіть під час усяких гуртожитських пиятик, а може, й передусім під час них, усі все одно говорять про літературу, живуть нею. Тобто ти весь час у дискурсі. По-друге, серед викладачів були не тільки зануди, але й дуже цікаві постаті, а іноді блискучі. Отже, на деякі з тих занять ходилося не без великого задоволення й зацікавлення. От і я ходив. Сказати, що воно мене сформувало — ні. Щось додало, але на рівні просто якоїсь інформації, якихось фактичних знань. А щоб я навчився там писати — наприклад, вірші — то ні. Цьому мене вже там не навчили б. Кожен з нас відвідував певний семінар, тобто фахові такі заняття з обговореннями наших творів. Завжди у вівторок. Це був день не лекційний, а семінарський. Я був у поетичному семінарі. Ще були семінар прозаїків, семінар драматургів і семінар критиків. Його міг би вести Франко,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами», після закриття браузера.