Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Олександр Хмельницький

осінь 2012 року

Роки йдуть, все у світі міняється, одна Марго все така ж набридлива. Мобільний телефон в режимі вібрації вібрує так, що кожної миті може упасти зі столу. Звук вібрації не чути через гучну музику, але на екрані горить виклик від цієї нестерпної жінки, а значить вона не заспокоїться, навіть якщо продовжувати її ігнорувати. Останнім часом Марго більше мене діставала чим зазвичай, уже не вистачає терпіння говорити з нею не підвищуючи голос. Ми уже давно знаємо одне одного, але вона все ще намагається грати зі мною в ігри, намагаючись контролювати, як решту. Коли вже до неї дійде, що ніхто й ніколи не буде мене контролювати? Мабуть, ніколи. Одна з останніх ігор, в якій мене заставили брати участь, – сім’я. Вона хотіла, щоб я називав її матір’ю, а на таке навіть тітка Ніна не претендувала.

– Бра-а-тан, – протягнув Кирило, причина по якій останні два роки в цій «сім'ї» були не тільки напружними, а й комічними. – Йой, може сі відповіси їй? А то вона нам дзвонити почне, а то не файно.

Як же часто я проклинаю день, коли вирішив взяти цього телепня у свою зграю. Свою зграю? Навіть через три роки я не відчуваю якось стосунку до слова «зграя» в цьому словосполученні, а тим паче до слова «своя». Вона кого хочеш: звірюки всередині мене, пана Дем’янова, навіть набридливої Марго, але не моя. Я наче всього лиш актор, який призваний грати одну роль все своє життя, тому, що не вистачає наснаги закінчити цю безглузду виставу.

– Бра-а-тан, –  знову повторив Кирило, усміхаючись.

Якщо порівнювати його з Дімою – іншим членом так званої «моєї зграї», то другий сам спокій і тиша, а перший моє покарання. Не було жодного дня, щоб цей «азійський гуцул» щось не накоїв: то машину розіб'є, то ще совковій статуї Леніна руку відламає, а то красуючись перед дівчатами штангу погне. Його батько кореєць, мати українка, а він по життю ще так ходяча проблема. Вічно він утне щось нове, щоб ускладнити мені життя, через що часто отримує на горіхи. Кирило прекрасно знає мій характер, тому ніколи не сідає поруч, щоб не отримати по шапці. Саме через його витівки ми вимушені грати у звичайних людей находячись тут. А то бачите міліція не повірила, що звичайний студент може відламати руку статуї голіруч. Вони просто  не бачили, як перед цим він пів години на ній сидів і гойдався, поки я його звідти не зняв. Гроші Михайла – чоловіка Марго, помогли розібратись з міліцією, але не з плітками, які поширились по місту, як гарячі пиріжки. Люди почали згадувати й говорити про те, що здавалось би не помічали раніше, а головне ставити питання, на які не повинні знати відповіді. Чому в одної з найбагатіших сімей Білого Ікла – невеличкого міста на тисяч десять населення, всі «всиновленні» діти хлопці різного віку? Чому вони живуть окремо у своєму позаміському домі й уникають інших людей? Дівчат з інституту чомусь більше хвилювало, чому ми за роки навчання не зустрічались ні з ким, й навіть не ходили у місцеві клуби. Такі плітки не так легко заткнути, як міліцію, так що ось чому ми опинились саме тут.

Все тут тільки гра нагинаючи від того, що ми торочимо допізна в клубі, де просто не виносимо находитись, закінчуючи дурнуватими дівчатами, яких Кирило привів за наш стіл. Хоча останнє не зовсім його вина, у дівчатах не було ніколи нестачі, вони липли, як мокре листя на скло мого мотоцикла. Зрештою ми просто прикидаємось людьми, прикидаємося нормальними, але все одно у нас не виходить. Справжні люди завжди відчувають рядом з нами дискомфорт, але жага наживи часто сильніша за інстинкти.

– Хто там постійно вам надзвонює? Дівчина? – награно сміються ці відчайдушні дурепи, даруючи тільки головний біль.

– Ох, як би ж, – просіяв Кирил тільки від того, що до нього звернулись.

Роздувся від самовдоволення так, що й не скажеш, що його верне від одного запаху цих дівок, не то що доторку. Ще минулого тижня він таку виставу влаштував після останніх посиденьок з Ніною і її подружками. От же ж «везе» мені на жінок з цим ім'ям. Ніна Новікова не відрізняється від решти ні красою, ні тим більше розумом, але це зовсім не помішало їй звести з розуму Діму. Його відносини до неї не можна назвати нічим іншим, як психозом. Він готовий ради неї на все, абсолютно все. Вона крутить ним, як хоче, з задоволенням мучить його фліртуючи то з ним, то зі мною, упивається його безвільністю, тому що цей бовдур давно втратив власну гордість від свого так званого кохання. Навіть зараз вона сиділа між нами, тримаючи одну руку на коліні Діми під столом, а іншою оперившись на диван за моєю спиною. Ніна хотіла б мене торкатись, й ба більше, та я уже їй говорив наскільки мені неприємна її компанія. На жаль, вона не з тих хто розуміє, навіть якщо сказати все що думаєш в лице. Звичайна шльондра – лунає думка у моїй голові при згадці про неї, але як про це скажеш нашому романтичному Дімі? Він на ній помішався, до такої міри, що всі стіни у своїй майстерні розмалював її портретами. Варто було комусь хоч слово сказати про неї погано, в зазвичай спокійного й адекватного хлопця зносило дах, він навіть побив якогось однокурсника, що про неї пускав чутки. Добре хоч я заборонив Дімі розказувати їй про наше вовче прокляття, а то ця зараза точно почала б нас шантажувати. Те, що їй від нас потрібні тільки гроші Дем’янова стало зрозуміло ще в вересні, коли вона зговорила Діму поговорити з Марго, щоб та договорилась з деканом й Новікову зачислили на бюджет. Причому все це виглядало так, наче це виключно його бажання. Нікого крім Діми Марго не послухала, той був її слабістю, хоча б тому, що єдиний називав її матір’ю. Зрештою Марго й Михайло самі винуваті: вони надто довго охороняли Діму він зовнішнього світу, він виріс наївним і довірливим романтиком. Такого обвести навколо пальця, такій як Ніна, нічого не коштувало. Може це просто рокове ім’я таке – Ніна? Уже друга жінка має дуже корисливі плани до чоловіків: тітка й ця Новікова. Різниця тільки в тому, що тітка справді любила мого дядька, ця ж тільки Дімою користується.