Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Я що, незрозуміло говорю? Або іншою мовою? Я так і казала. Вчинок.

- Який?

- Ти ідіот? Якби я знала, який вчинок, хіба б я так сердилася? - випалила богиня.

Максуд почухав потилицю. Так, справді, у неї були причини так себе поводити.

- Я тисячі років думала, що йду до своєї мети. І що? - вона підвела голову. - Я питаю, і що?

- Ти йшла до мети, і ти її досягла. Тепер маєш нову мету. - спробував її заспокоїти Максуд.

Амайанта повільно опустила голову і злим поглядом подивилась на нього. Її очі почали наливатись білим світлом.

- Та стривай же ти. Скільки там у тебе уламків? П'ятдесят? І ти не за кожне почуття отримувала по уламку. Скільки ж це ти відчула?

Богиня трохи нахилила голову вбік, показуючи, що вона готова слухати далі.

- А вчинок, він лише один. Зрозуміти, який і справі кінець. Це тобі не сотня почуттів.

Амайанта кілька секунд не рухалася. Потім її очі набули звичайного золотого кольору.

- Ну, так. Що це я так рознервувалась. А боги не можуть нервувати. Мабуть, лише богині. - вона похитала головою. - Один вчинок. Що це може бути? Щось важливе. Або хитре. Може, треба… ні… а ось це… теж ні.

Максуд спостерігав, як дівчина в золоті кружляє платформою з одного її краю до іншого, розмовляючи сама з собою. Вона то підводила голову, то опускала її і говорила-говорила-говорила собі під ніс. Схоже, що за кілька секунд вона вже перебрала сотню варіантів.

- Я думаю, - голосно промовив воїн, щоб богиня зупинилася і звернула на нього увагу, - що це має бути щось пов'язане з людиною. Усі твої почуття так чи інакше зав'язані на людях. І вчинок має бути теж.

- Так, може, ти маєш рацію. Вчинок. Найсильніший вчинок для людини – це порятунок. Я тебе рятувала вже… навіть забула, скільки разів, так рознервувалась. Багато разів, загалом. І нічого.

- Може, тоді ти маєш полюбити людину?

Амайанта засміялася.

- Ні. Батько вас також не любив.

- Чому ти так думаєш? - підняв брови Максуд.

Богиня махнула рукою:

- То що це може бути ще?

Ще кілька хвилин вона перебирала вголос всіляку маячню і якісь надумані вигадані вчинки. Максуд терпляче слухав, іноді висловлюючи свою думку у потрібний момент. Поступово Амайанта приходила до висновку, що за тисячу років вона так чи інакше зробила всі вчинки, що могла придумати.

- Знаєш, може, цей вчинок має бути іншим. Або інакшим. Не звичайний вчинок. Не такий, який може тобі спасти на думку відразу. Може, тобі потрібно ознайомитись з іншими цивілізаціями у нашому світі, іншими народами? Вони бачать світ зовсім інакше. Для кожного з цих народів наш світ — зовсім інший.

- Інший світ... - сказала Амайанта.

- Так, як інший світ. - кивнув воїн.

- Ні, Максуд, не "як інший світ", а саме так і є "інший світ". Колись давно я зрозуміла, що мені потрібні почуття. І потрібні тут, у цьому світі. Я це ніби знала, розумієш. Хоч і мої знання були, якщо відверто, як у тумані. Як сон, що ти не пам'ятаєш. Отак і з почуттями. І з вчинком так само. Я не відчуваю його тут. Ніяк. - вона прикусила губу і закивала сама собі. - Це може бути в його дусі.

Максуд насупився і витер обличчя. Із цими богами завжди складно. Дівчина в золоті пролетіла в задумі поруч з його обличчям. Вона підлетіла до краю платформи та знову сіла на камінь.

- Знаєш що? Йди погуляй. Мені треба побути наодинці. - Амайанта схрестила руки на грудях і дивилася на захід сонця.

Красиве помаранчеве сонце повільно сідає і йде за горизонт. Помаранчевий захід сонця. Останнім часом вона знаходила його… чудовим. Такого раніше із нею не траплялося.

- Ти вмієш літати! - запротестував воїн.

- А ти ходити! Тож тупай звідси. Я спостерігатиму за заходом сонця. - знову відвернула голову дівчина в золоті.

- Мені він також подобається. - спокійно сказав Максуд.

- Ось і йди помилуйся ним. Десь із іншого місця.

- З іншого? Добре. - Максуд підійшов ближче до неї, сів так, що навіть посунув трохи Амайанту. - Ось моє інше місце.

Айя з-під лоба подивилася на нахабного воїна.

- Дружба – це коли ділишся з другом. - промовив Максуд, не зводячи очей з помаранчевого диска на небосхилі.

Через секунду, не в силах стримуватись, Амайанта заплакала.

- Я ніколи не стану богинею.

- Ти ніколи і не переставала нею бути. А зараз ти стала лише сильнішою. Думаєш, раніше багато людей тобою захоплювалися?

- Та й зараз небагато. Один безпритульний тільки. - усміхнулася Айя. - Це взагалі не показник.

Максуд теж посміхнувся. Він порився в кишені і вийняв невеликий пакунок. Розгорнув його. Солодощі. Росіта готувала їх для дітей, але Максуд умикнув небагато. Минуле частування Амайанті не дуже сподобалося. Але ж воно не було солодким! Воїн узяв кілька крихт на долоню і простяг дівчині. Та косо подивилася на долоню, потім йому у вічі. Відвернулася. Але рукою потяглася до крихти. Взяла її. М'яка. Гарно пахне. Така запашна! І солодка! Очі Амайанти збільшилися вдвічі, коли вона відчула цей чудовий смак. Максуд задоволено усміхнувся.

Золоті теплі промені долітали до фортеці, розпливалися по ній, змішуючи фарби і надаючи приємного відтінку каменю. Дівчина в золоті пересіла так, щоб притулитись до воїна спиною. Вона брала крихти з його долоні. Так приємно їсти солодке, спостерігаючи за красивим заходом сонця.

Поєднувач дістався до будинку, в якому зараз жив. За два будинку від житла Максуда. Алхіміст розібрав одну зі своїх сумок. Ту, що була з картою, яку видав йому Іцуко. На карті були лінії, які відзначали його маршрут. Йому ж потрібно було нанести на карту інший. Він чудово розумів, де знаходиться поліот. І показав на карті три можливі шляхи. Позначив кожен із них цифрою. Перший здавався йому найбільш безпечним. Третій – найменш. Поєднувач склав карту. Зняв із шиї шматочок артефакту, що дістався йому від матері. Він викликав сині піктограми. Ті як по команді закружляли по кімнаті, освітлюючи все навколо. Навіщо драйтл це зробив? Вони його заспокоювали. Іноді алхіміст змушував кружляти їх набагато довше, ніж йому було потрібне. Ось і зараз. Мабуть, він почував себе приблизно так само, як і тоді, свого першого дня в поліоті. Тоді він зрозумів, що його життя змінилося раз і назавжди. Як і зараз.