Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

На його нещастя, біля сусіднього столу сидів якийсь штабний писар. Той зірвався, як тигр, і загарчав на Швейка:

— Ти, свинячий вилупку, ти ординарець і не знаєш де твоя маршова рота?

Не встиг Швейк і відповісти, як штабний фельдфебель зник у канцелярії і за хвилину привів звідтіля гладкого поручника, що виглядав так велично, наче був власником великої м’ясної фірми.

Етапне управління було водночас вовчою ямою для здичавілих вояків, які всюди тинялися і, ймовірно, були не проти хоч цілу війну шукати свої частини, товклися по етапах і надзвичайно охоче стояли в чергах біля столів етапних управлінь, де висів напис «Minagegeld»[561].

Коли увійшов гладкий поручник, фельдфебель вигукнув:

— Habacht![562]

А поручник спитав Швейка:

— Де твої документи?

Швейк показав свої папери, поручник, переконавшись у правильності його маршруту від штабу до роти в Жовтанцях, повернув їх Швейкові і, милостиво сказавши капралові біля стола: «Проінформуйте його», — замкнувся в сусідній канцелярії.

Щойно за ним зачинилися двері, штабний фельдфебель узяв Швейка за плече й, довівши його до дверей, дав йому таку інформацію:

— Дивись, щоб і духу твого тут не було, одуде смердячий.

Отже, Швейк знову опинився в цьому хаосі і став тепер шукати когось знайомого з батальйону. Довго блукав вулицями, аж нарешті поставив усе на карту. Спинивши одного полковника, він каліченою німецькою мовою спитав, чи той випадково не знає, де розквартирувався його, Швейків, батальйон і його маршова рота.

— Зі мною можеш говорити по-чеськи, — сказав полковник, — я також чех. Твій батальйон знаходиться в сусідньому селі Климонтові, за залізницею, а до містечка вони не сміють потикатися, бо люди з якоїсь вашої роти уже встигли побитися на площі з баварцями.

Отже, Швейк подався до Климонтова. Полковник покликав його, сягнув до кишені і дав Швейкові п’ять крон, щоб той купив собі сигарет. Потім ласкаво з ним попрощавшись, полковник пішов собі геть, думаючи, які все ж таки симпатичні солдати трапляються.

Швейк продовжив свій шлях до села і, теж думаючи про полковника, дійшов певного висновку, бо пригадав, що дванадцять років тому в Тренто був полковник Габермайєр. Той теж так само ласкаво ставився до вояків, а потім виявилося, що він гомосексуал: на курорті біля Адиджі хотів збезчестити одного кадета-аспіранта, погрожуючи йому дисциплінарним покаранням.

З такими невеселими думками Швейк поволі добрався до потрібного йому села і без зайвого клопоту знайшов штаб батальйону, бо хоч село виявилось чималеньке, там була тільки одна пристойна будова — сільська школа. Її в цьому суто українському краю збудувало галицьке крайове управління для прискорення полонізації населення.

Ця школа під час війни пережила кілька фаз. Тут перебуло багато і російських, і австрійських штабів. У час великих битв, коли вирішувалася доля Львова, з гімнастичного залу зробили операційний. Тут відрізали ноги й руки, робили трепанацію черепів.

У шкільному саду за школою залишилася велика вирва від вибуху гранати крупного калібру. В кутку саду стояла стара груша. На одній її гілляці висів шматок перерізаної мотузки, на якій недавно гойдався місцевий греко-католицький священик, повішений за доносом місцевого директора школи — поляка. Священика обвинуватили в тому, нібито він був членом групи старорусів і під час російської окупації правив службу за перемогу зброї російського православного царя. Це була неправда. Бо в той час обвинуваченого взагалі в селі не було. Він саме лікувався від каменів у жовчному міхурі на невеличкому курорті, якого зовсім не торкнулася війна — в Бохні Замурованій.

У повішенні греко-католицького священика відіграли роль кілька факторів: національність, релігійні чвари і курка. Нещасний священик перед самісінькою війною вбив на своєму городі одну вчителеву курку, бо кури повидзьобували геть усе посіяне ним насіння дині.

Дім покійного греко-католицького священика залишився порожній, і кожний, можна сказати, взяв собі щось на спогад про отця духовного.

Один селянин-поляк відніс собі додому навіть старе фортеп’яно. Верхню кришку він використав для ремонту дверцят поросячого хлівця. Частину меблів, як це тоді було звично, солдати порубали. І лише якось випадково залишилася в кухні велика піч із знаменитою плитою, бо греко-католицький священик нічим не відрізнявся від своїх римо-католицьких колег, любив смачно попоїсти і помилуватися безліччю горщиків і сковорідок на плиті і в духовці.

Для офіцерів усіх частин, що проходили через село, стало традицією варити їжу саме в цій кухні, а велика кімната нагорі правила за офіцерський клуб. Столи і стільці позбирали в селі.

Саме сьогодні офіцери батальйону влаштували урочисту вечерю: у складчину купили порося, і кухар Юрайда влаштував для офіцерів «свинячий бенкет». Кухаря оточували різні підлабузники з числа денщиків. Серед усіх інших особливо відзначався фельдфебель-рахівник. Він давав Юрайді поради, як розрубати свинячу голову, щоб і для нього залишився кусень рила.

Найбільше за всіх витріщав очі ненажера Балоун. Мабуть, так пожадливо і хтиво дивляться людожери, коли з підсмажуваного на рожні місіонера стікає сало, поширюючи приємний запах шкварок. Балоун почувався, як той молочарський пес, запряжений у візок, повз який ковбасний підмайстер несе на голові кошик зі свіжими ковбасками. Ланцюг ковбасок звисає з кошика на спину, так що тільки підстрибни — і схопиш, якби не ці осоружні ремені на упряжці та цей огидний намордник.

А ліверний фарш, величезний ембріон ліверної ковбаси, звалений купою на стіл у своїй першій стадії народження, так принадно пахнув перцем, салом і печінкою.

Юрайда із закасаними рукавами був такий поважний, що міг би правити за натурника для картин, як Бог з хаосу створює землю.

Балоун не втримався і захлипав. Хлипання ці поступово переходили в плач.

— Чого ревеш, як бугай? — спитав його кухар Юрайда.

— Та згадав рідну хату, — крізь сльози відповів Балоун. — Я вдома завжди був присутній, коли робили ковбасу, і ніколи навіть найкращому сусідові не посилав нічого в дарунок, бо хотів сам усе зжерти. І таки жер. Одного разу я так напхався ліверними і кров’яними ковбасами та бужениною, що мої близькі навіть боялися, щоб я не луснув, і ганяли мене з батогом по подвір’ю, наче ту корову, яка здулася на пасовиську від конюшини. Пане Юрайдо, дозвольте мені покуштувати цього фаршу. А потім хай мене зв’яжуть, бо я вже цих мук не переживу.

Балоун підвівся з ослону, хитаючись, мов п’яний, підійшов до столу і простяг свою клешню до купи фаршу.