Читати книгу - "Твори. Том 1"

якщо не з певними намірами, то, в усякому разі, з прихованою думкою, що цього єврея зможе експлуатувати вся сім’я, і, мабуть, зневажав би Христіану, коли б вона була вірною чоловікові, за якого віддалася заради пристойності та корисливих міркувань, як зневажав би самого себе, коли б не брав грошей з зятевої кишені.

Поль думав про все це, й ті думки хвилювали його душу, душу сучасного Дон Кіхота, схильного, проте, до поступок. Тепер він став дуже обережним у стосунках зі своїм загадковим приятелем.

Отож, коли Гонтран розповів йому, як він використовує пані Онора, Бретіньї засміявся, а через якийсь час навіть погодився піти з ним до цієї особи і дуже охоче розмовляв там із Шарлоттою.

Дружина лікаря залюбки грала роль, яку її примушували грати, гостинно приймала гостей і о п’ятій годині, наслідуючи паризьких дам, частувала їх чаєм із солодкими пиріжечками, які сама готувала.

Коли Поль прийшов уперше, вона зустріла його, як давнього приятеля, посадовила, забрала у нього капелюха і поклала на камін поруч з годинником. Потім заметушилася, заклопоталась, підходила то до одного, то до другого, — огрядна, з величезним животом, — і все запитувала:

— Може б ви перекусили?

Гонтран говорив усякі забавні дрібниці, жартував, сміявся, цілком задоволений. А тоді одвів Луїзу до вікна, а Шарлотта схвильовано дивилася на них.

Розмовляючи з Полем, пані Онора сказала йому по-материнському:

— Милі дітки, вони приходять сюди на часинку погомоніти. Це ж безневинна річ, правда, пане Бретіньї?

— О, зовсім безневинна, пані!

Коли він прийшов удруге, вона фамільярно назвала його «паном Полем» і обходилася з ним трохи по-панібрат-ському.

З того часу Гонтран зі своїм звичайним єхидством розповідав про запопадливі послуги цієї дами. Напередодні він сказав їй:

— Чому б вам не піти погуляти з панночками Оріоль до Сан-Сусі? Дорога туди чудова.

— А ми підемо, пане граф, неодмінно підемо.

— Наприклад, завтра, годині о третій.

— Завтра о третій годині, пане граф. Неодмінно.

— Ви дуже ласкаві, пані Онора.

— До ваших послуг, пане граф.

І Гонтран пояснював Полеві:

— Ти розумієш, у кімнаті, при Шарлотті, я не можу нічого сказати старшій. А в лісі ми з Луїзою зможемо піти вперед або трохи відстати. Ти підеш?

— А чого ж, залюбки.

— Ходімо.

Вони підвелися й помалу пішли широкою дорогою; потім, перейшовши Ла-Рош-Прадьєр, звернули ліворуч і, продираючись крізь густі чагарі, зійшли в лісисту долину. Перебравшись через вузеньку річечку, сіли край стежки і почали чекати.

Незабаром надійшли всі три жінки — попереду Луїза, позаду пані Онора. Обидві сторони вдали, що здивовані зустріччю.

Гонтран скрикнув:

— Як добре, що ви обрали для прогулянки це місце!

Лікарева дружина відповіла:

— Це я придумала!

Далі пішли разом.

Луїза з Гонтраном, поступово прискорюючи ходу, пішли далеко вперед і часом зникали з очей за поворотами вузької стежки.

Товста пані, задихана, бурмотіла, поблажливо поглядаючи на них:

— Що то молодість, ноги самі несуть. Я вже не вженуся за ними.

Шарлотта скрикнула:

— Стривайте, я зараз покличу їх.

І кинулась бігти. Лікарша спинила її.

— Не заважай, дитинко, якщо їм хочеться поговорити. Нащо їх турбувати, вони й самі вернуться.

І, сівши на траву в затінку великої сосни, вона почала обмахуватись хусточкою. Шарлотта кинула на Поля болісний погляд, сповнений благання й розпачу.

Він зрозумів і сказав:

— Ну що ж, хай пані Онора спочиває, а ми з вами доженемо вашу сестру.

Вона поривисто відповіла:

— О, справді ходімо, добродію.

Пані Онора не заперечувала.

— Ідіть, дітки, йдіть. А я тут почекаю. Тільки не надовго.

І вони теж рушили. Спочатку швидко йшли проїжджою дорогою, сподіваючись догнати Гонтрана з Луїзою, але за кілька хвилин не побачивши їх, вирішили, що ті, мабуть, звернули ліворуч або праворуч у ліс, і Шарлотта стримано гукнула тремтливим голосом. їй ніхто не відповів.

— О Боже мій, де ж вони? — прошепотіла дівчина.

Поля знову охопило почуття глибокого жалю й болісної

ніжності, як і тоді, біля Нюжерського вулкана.

Він не знав, що сказати цій засмученій дитині. Йому дуже хотілося по-батьківському обняти її, поцілувати, сказати їй щось ніжне й заспокійливе. Але що? Вона оглядалась навколо, вдивляючись крізь гілля неспокійними очима, прислухаючись до найменшого шелесту, й шепотіла:

— Здається, вони тут… Ні, отам… Ви нічого не чуєте?

— Ні, я нічого не чую. Найкраще почекати їх тут.

— О Боже мій… Ні… їх треба знайти…

Поль якусь мить вагався, потім тихо спитав:

— Виходить, вам це дуже боляче?

Шарлотта підвела на нього розгублений погляд, в очах її стояли сльози, затуманюючи їх легкою плівкою прозорої вологи, яку ще стримували довгі темні вії. Вона хотіла щось сказати, але не могла, не наважувалась; а їй так хотілося полегшити своє переповнене, замкнуте, намучене серце.

Він озвався знову:

— Отже, ви дуже любите його… Але він не вартий вашої любові, повірте.

Вона не могла далі стримуватись і, затуливши руками очі, щоб приховати сльози, прошепотіла:

— Ні… ні… я не люблю його… він… це дуже бридко!.. Він посміявся з мене… це дуже бридко… дуже підло… і мені все-таки боляче… дуже… бо це жорстоко… дуже жорстоко… авжеж… Але найбільшого болю завдає мені сестра… моя сестра… вона мене зовсім не любить… ще жорстокіша зі мною, ніж він… Я почуваю, що вона мене не любить… зовсім… ненавидить мене… А в мене тільки вона й була… більше у мене нікого не має… А я ж нічого такого не зробила!

Йому видно було тільки її вухо та ніжну юну шию, що заглиблювалась у комір сукні й вела під легкою тканиною до округліших форм. І По іь відчув гостру жалість і ніжність, його охопило палке прагнення пожертвувати собою, прагнення, яке оволодівало ним завжди, коли жінка зворушувала йому душу. І його схильна до поривів душа спалахнула від цього невинного, зворушливого, наївного і болісно-чарівного горя.

Він несвідомо простяг до неї руку, як це роблять, коли хочуть приголубити і заспокоїти дитину, й поклав на плече Шарлотті. І раптом відчув, як швидко б’ється у неї серце, калатає, мов у спійманої пташки.

І ці невпинні, прискорені удари передалися через руку до його власного серця, яке теж забилося частіше. Він відчував ті швидкі поштовхи, що йшли від неї, відлунювали в його тілі, м’язах, нервах і зливали їхні серця в одне серце, котре живе одним життям, мов два з’єднані дротиком годинники, які йдуть разом секунда в секунду.

Раптом вона відкрила своє почервоніле і все-таки гарненьке личко, хутко витерла сльози і промовила:

— Ах, я не повинна була казати вам цього. Я збожеволіла. Вертаймось мерщій