Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Дивіться, — сказав Джейк.

Вони глянули туди, куди він показував. У траві трохи вбік від стежки виднів ледь помітний слід. Не людини і не звірини. То були заглибини від трьох коліс, і Едді мимоволі згадав дитячий триколісний велосипед. Що за дурня?

— Ходімо, — сказав він, одразу ж замислившись над тим, скільки разів уже це повторював, відколи вона зникла. А ще подумав, чи довго супутники терпітимуть, якщо він повторюватиме ці слова знову і знову? Але йому було байдуже. Він ітиме, поки не знайде її чи не загине. Отак просто. Найбільше його лякала дитина… дитятко, як вона його звала. А що, як та істота її вб’є? Щодо цього він мав дуже великі підозри.

— Едді, — покликав Роланд.

Едді озирнувся через плече і нетерпляче покрутив рукою; поквапмося, мовляв.

Роланд показав на слід.

— Ця штуковина з мотором.

— Ти чув гуркіт?

— Ні.

— Тоді ти не можеш цього знати.

— Але знаю, — сказав Роланд. — Хтось залишив їй засіб пересування. Хтось чи щось.

— Ти не можеш цього знати, чорт забирай!

— Енді міг лишити їй транспорт, — втрутився Джейк. — Якщо хтось йому наказав.

— Хто міг йому таке наказати? — відрізав Едді.

«Фінлі, — подумав Джейк. — Фінлі О’Теґо, хай хто він такий. Чи, може, Волтер». Але вголос нічого не сказав. Едді й без того був засмучений.

— Вона втекла. Будь готовий до цього, — сказав Роланд.

— Іди ти в сраку! — прогарчав Едді й рушив угору стежкою. — Ходімо!

ЧОТИРИ

Проте в душі Едді знав, що Роланд має рацію. Він кинувся на стежку до Печери дверей не з надією, а з якоюсь відчайдушною затятістю. І в тому місці, де шлях перегороджував валун, вони знайшли покинутий велосипед з балонними шинами і електромотором, який досі тихо хурчав — «умммммм». Едді він нагадав ті чудернацькі всюдиходи, які продавалися в магазині «Еберкромбі енд Фітч». Велосипед мав ручний газ і гальма. Едді нахилився і прочитав штамп на сталі:

ГАЛЬМА «ВИТИСКНІ»

ВИРОБНИК: ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ

Під сидінням, схожим на велосипедне, виявилася маленька багажна сумка. Едді підняв кришку і, не надто здивувавшись, побачив упаковку «Нозз-а-ли» — шість банок, улюблений напій хамлярів усього світу. З однієї банки було зірвано кришку. Авжеж, вона хотіла пити. Від швидкого пересування завжди відчуваєш спрагу. Особливо якщо в тебе пологи.

— Цей велосипед з того будинку за річкою, — пробурмотів Джейк. — 3 Догана. Якби я пішов на заднє подвір’я, то побачив би його там. І не один, а цілий парк, мабуть. Це точно Енді зробив.

Едді мусив визнати, що певна логіка в цьому була. Доган був форпостом, можливо, зведеним ще до появи у Краю грому нинішніх неприємних мешканців. Саме на таких транспортних засобах зручно було патрулювати чималі простори.

З оглядового пункту біля валуна Едді бачив поле бою, де вони зійшлися з Вовками, вбивали їх тарілками й свинцем. На тому відрізку Східного шляху було аж чорно від людей, і це нагадало Едді парад, що його універмаг «Мейсіз» влаштовував на День подяки. Там зібралася, щоб відсвяткувати перемогу, вся Калья. О, як же Едді ненавидів їх усіх тієї миті! «Це через вас, довбані боягузи, моя жінка зникла», — подумав він. Думка була дурною і надміру злою, але принесла йому якусь жовчну втіху. Як там було в тому вірші Стівена Крейна, який вони читали в школі? «Це втіха для мене, бо це гіркота і це моє серце»? Щось таке.

Роланд підійшов до покинутого трайка з мотором, що досі тихо бурчав. І якщо в стрільцевих очах Едді бачив співчуття чи навіть гірше — жалощі, то йому цього не треба було.

— Ходімо, хлопці. Давайте знайдемо її.

П’ЯТЬ

Цього разу з глибин печери його привітав голос жінки, якої Едді ніколи не знав, хоч і чув про неї (багацько чув, еге ж, кажу спасибі), тож упізнав одразу.

— Її нема, дурноголовий! — закричала Рея з Коосу. — Вродить десь, та не тут! І я знаю, що її людожерне дитя схряцає свою матінку від матки до голови! — І вона захихотіла достоту так, як і мають хихотіти відьми. — Ні, цей виродок не смоктатиме цицьки! Йому тіко м’ясце подавай!

— Заткнися! — закричав Едді в пітьму. — Заткнися, ти… чортів привид!

І на диво, голос замовк.

Едді роззирнувся навколо. Побачив трикляту Тауерову шафу з двома полицями — першовидання під склом, щоб ви знали, — але рожевої металевої сумки з написом «МІДВОРЛД-ЛЕЙНЗ» ніде не було видно, як і коробки з дерева привидів. Незнайдені двері були на місці, досі трималися петлями за повітря, але мали якийсь тьмяний, невиразний вигляд. Неначе з незнайдених перетворилися на незгадані, забуті, стали ще одним ні до чого не придатним уламком світу, який зрушив з місця.

— Ні, — похитав головою Едді. — Я не вірю. Сила ще тут, у печері. Сила ще тут.

Він повернувся до Роланда, але той дивився не на нього. Стрілець вивчав поглядом книжки. Неначе пошуки Сюзанни йому набридли, і він вирішив якось раціональніше витратити час.

Взявши Роланда за плече, Едді розвернув його до себе.

— Роланде, що сталося? Ти знаєш?

— Сталося очевидне, — відповів стрілець. До них приєднався Каллаген. Джейк, який уперше прийшов до Печери дверей, затримався біля входу. — Вона їхала на візку, поки могла, потім поповзом дісталася стежки. Для жінки, в якої почалися пологи, це неабиякі зусилля. Біля підніжжя знайшла транспорт, який хтось їй залишив. Напевно, то був Енді.

— Якщо то був Слайтмен, я піду і придушу його.

Роланд похитав головою.

— Не Слайтмен.

«Але з його відома», — подумав він. Можливо, це не мало значення, але питання без відповіді він любив не більше, ніж картини, що криво висіли на стінах.

— Здоров, братику, прикро тобі таке казати, але твоя сучка мертва, — викрикнув Генрі Дін з глибин печери. В його голосі не було ні крихти жалю — Генрі Дін веселився. — Той виродок зжер її з усіма тельбухами! Добираючись до мозку, зупинився лише раз — виплюнути її зуби.

— Стули пельку! — пронизливо закричав Едді.

— Мозок — дуже корисна їжа для мозку, — вів Генрі далі рівним учительським тоном. — Канібали його обожнюють. Дитятко в неї, Едді, нівроку. Гарнюньке і голодненьке!

— Заради Бога, замовкни! — закричав Каллаген, і голос Генрі стих. Всі голоси замовкли (принаймні ненадовго).

Роланд продовжив, неначе його й не перебивали.

— Вона прийшла сюди. Взяла сумку. Відкрила скриню, щоб чорна Тринадцятка могла відчинити двері. То Мія, не Сюзанна, а Мія. Нічия дочка. А потім, тримаючи в руках відкриту скриню, перейшла на той бік. І зачинила скриню разом з дверима. Захряснула