Читати книгу - "Замогильні записки"

Але чи розумно було б припустити, що нащадки Філіпа мають більше шансів зберегти корону, ніж юний спадкоємець Людовіка Святого – повернути її собі? Хоч як змінюй політичні ідеї, моральні істини залишаються непорушні. Неминуче настає розв’язка – повчальна, могутня, караюча. Якщо Людовік XVI, монарх, який прилучив нас до свободи, змушений був власним життям спокутувати деспотизм Людовіка XIV і розбещеність Людовіка XV, чи може бути, щоб Луї-Філіп або його нащадки не поплатилися за пороки регентства? Хіба не збільшив родову провину Філіп Егаліте, віддавши свій голос за страту Людовіка XVI, і чи не обтяжив батьків злочин його син Філіп, коли по-зрадницькому позбавив влади свого юного підопічного? Втративши життя, Філіп Егаліте нічого не спокутував; передсмертні сльози не бувають спокутними; вони зрошують груди, але совість не хвилюють. Якби рід герцогів Орлеанських міг царювати по праву пороків і злочинів своїх предків, що залишалося б нам думати про Провидіння? То було б найстрашніше із випробувань, що випадали коли-небудь людині доброчесній. Помилка наша в тому, що ми міряємо вічний промисел мірками нашого короткого життя. Доба наша така недовга, що кара Божа не завжди встигає нас наздогнати, але одного разу приходить час розплати: прямого винуватця вже немає серед живих, але існує його рід, і Провидінню є де розвернутися.

За великим рахунком, царювання Луї-Філіпа, скільки б воно не тривало, буде не більше ніж аномалією, тимчасовим відхиленням од вічних законів правосуддя: у вузькому й відносному розумінні вони, ці закони, порушуються; у розумінні широкому і загальному вони виконуються неухильно. З найтяжчого злочину, вчиненого на перший погляд із волі небес, необхідно здобути наслідок вищий – християнський доказ скасування королівської влади взагалі. Саме це скасування, а не покарання окремої людини, стало б покутою смерті Людовіка XVI; нікому не буде дозволено покласти на себе царський вінець після цього праведника, чому свідки Наполеон Великий і Карл X Благочестивий. Очевидно, саме для того, щоб викликати вічну ненависть до корони, синові царевбивці було дозволено самочинно лягти на мить у скривавлене ліжко мученика.

Втім, усі ці доводи, хоч які б справедливі вони були, ніколи не похитнуть моєї вірності юному королю; він незмінно буде найбільшою надією Франції; навіть якщо я залишуся єдиним, хто йому вірний, я завжди пишатимуся, що був останнім підданцем того, кому, можливо, призначено виявитися останнім королем.

Липнева революція знайшла свого короля: чи знайшла вона свого представника? У різний час я описав людей, які з 1789 року і до цього дня виходили на політичну арену. Ці люди більшою чи меншою мірою належали до старовинного людського роду, у нас була мірка, за якою ми могли їх судити. Нині настала черга поколінь, які порвали з минулим; досліджуйте їх під мікроскопом, і ви визнаєте їх нежиттєздатними, проте вони чудово почувають себе в тому середовищі, яке їх оточує; їм підходить повітря, яким неможливо дихати. Майбутнє винайде, можливо, формули, щоб обчислити закони існування цих створінь, але в сучасному немає ніякої можливості їх осягнути.

Отже, не вміючи пояснити зміну, що відбулася з родом людським, можна зайнятися іншими індивідами, яких характеристичні вади або очевидні достоїнства виокремлюють з натовпу. Пан Тьєр, наприклад, – єдиний, кого породила Липнева революція. Він заснував школу, що захоплюється Терором; коли б я належав до цієї школи, я опинився б у великій скруті, бо, якщо ці люди, що відкинули Бога і відкинені ним, були б такими вже великими, треба було б зважати на їхню думку, проте люди ці, ганьблячи один одного, запевняли, що партія, яку вони душать, є партія шахраїв. Послухайте, що пані Ролан говорить про Кондорса, що Барбару, головна дійова особа подій 10 серпня, думає про Марата, у чому Каміль Демулен звинувачує Сен-Жюста. Чому вірити: думці Робесп’єра про Дантона чи думці Дантона про Робесп’єра? Якщо члени Конвенту так несхвально відгукуються один про одного, то як, не виявивши неповаги, наважитися їм суперечити?

Все ж таки я дуже побоююся, що там, де ми бачили людей незвичайних, діяли грубі тварюки, що були не більше ніж колесами якогось механізму. Не треба плутати машину з її деталями: машина могутня, але зробили її не колеса. Хто ж її творець? Бог: він створив її для своїх цілей, щоб у призначену годину досягти в цьому суспільстві необхідного результату.

Схильні до матеріалізму, якобінці не помічають, що Терор зазнав краху тому, що не зумів забезпечити собі умови довговічного існування. Він не зміг досягнути своєї мети, бо не зміг відтяти достатньо голів; до вже страчених треба було додати ще чотириста чи п’ятсот тисяч, але для такої довгої різанини ніколи не вистачає часу: залишаються тільки незавершені злочини, плоди яких неможливо зібрати, оскільки буря не дала їм достигнути.

Секрет суперечностей нинішніх людей у тому, що вони не мають морального почуття, втратили чіткі принципи і схиляються перед силою: для них кожен, хто зазнав поразки, злочинний і не має гідності, в усякому разі, тієї гідності, що відповідає обставинам. За ліберальними фразами прихильників Терору криється одне – обожнювання успіху. Поклоняйтесь Конвенту лише так, як поклоняються тиранові. Коли Конвент упаде, забирайте свої свободи і моліться на Директорію, потім на Бонапарта, і все це – не підозрюючи про свої метаморфози, не думаючи про те, що ви змінилися. Завзяті аматори драматичних ефектів, ви жалієте жирондистів, бо вони переможені, але не перетворюйте, проте, їхню смерть на фантастичне видовище: прекрасні юнаки, заквітчані квітами, йдуть на заклання.

Жирондисти, жменька боязких змовників, які на словах підтримували Людовіка XVI, а на ділі голосували за його страту, насправді мужньо трималися на ешафоті; але хто у той час не зневажав смерть? Особливим героїзмом відзначалися жінки; юні верденські діви зійшли на жертовник, як нові Іфігенії; майстровиків, про яких усі завбачливо мовчать, цих плебеїв, серед яких Конвент зібрав такі багаті жнива, так само не страхав меч ката, як наших гренадерів – меч ворога. На кожного священика і дворянина, що стали жертвою Конвенту, припадають тисячі загиблих простолюдинів: про це ніхто не згадує.

Чи дорожить пан Тьєр своїми принципами? аж ніяк: він обстоював різанину, але з таким же успіхом став би проповідувати гуманність; він видавав себе за пристрасного прихильника свободи, що не завадило йому придушити Ліонське повстання, розстріляти робітників на вулиці Транснонен і відстоювати всупереч усьому вересневі закони: якщо він коли-небудь прочитає мої слова, він прийме їх за похвалу.

Ставши головою ради і міністром закордонних справ, пан Тьєр упивається дипломатичними інтригами Талейранової школи; у результаті його приймають