Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

кухню, зготував там і приніс до спальні термос із кавою, густою і чорною, мов сира нафта, витяг із рота штучні зуби і поклав їх у склянку з розчином борної кислоти, що для цієї знадоби завжди стояла в нього напоготові на нічному столику, і знову застиг у тій самій позі лежачої мармурової статуї, вряди-годи лише на хвильку змінюючи її, щоб сьорбнути кави, аж поки о шостій ранку ввійшла покоївка із ще одним повним термосом.

На цю годину Флорентіно Аріса вже знав, яким буде кожен з його наступних кроків. Він цілком спокійно сприйняв образливі випади, не збирався спростовувати несправедливі звинувачення, які могли бути й гіршими, зважаючи на характер Ферміни Даси та серйозність причини. Його цікавило тільки те, що лист сам по собі давав йому нагоду до дальших дій, визнаючи за ним право надіслати їй письмову відповідь. Більше того, лист вимагав від нього цієї відповіді. Отож життя підвело його до тієї межі, до якої він так прагнув дістатися. Усе інше залежало тільки від нього, і він анітрохи не сумнівався, що його особисте пекло, в якому він мучився вже понад півсотні років, приберегло для нього ще чимало тяжких випробувань, які він наготувався витерпіти з більшим завзяттям, з більшим болем, з більшою любов’ю, ніж усі попередні, бо вони мали бути для нього останніми.

Через п’ять днів по тому як прийшов лист від Ферміни Даси, Флорентіно Аріса прийшов у свою контору й ніби провалився в якусь несподівану й незвичну порожнечу — річ у тому, що там не чулося рясного, мов дощ, клацання друкарських машинок, яке з плином часу він став менше помічати, аніж цілковиту тишу. То була випадкова пауза. Коли машинки застрекотали знову, Флорентіно Аріса відчинив двері до кабінету Леони Кассіані; вона сиділа перед своєю персональною друкарською машинкою, і машинка скорялася її пальцям, немов жива істота. Леона відчула, що на неї дивляться, й поглянула на двері, всміхаючись своєю грізною і осяйною усмішкою, але пальців од клавішів не одірвала, поки не закінчила абзацу.

— Скажи мені одну річ, левице душі моєї, — мовив до неї Флорентіно Аріса. — Як би ти себе почувала, якби одержала любовного листа, надрукованого на оцій торохтілці?

На її обличчі відбився щирий подив, хоча, здавалося, вона вже нічому не мала б дивуватися.

— Оце вигадав, чоловіче! — вигукнула вона. — Та мені таке ніколи і на думку не спадало.

А хіба могла вона відповісти йому інакше? Флорентіно Арісі це теж спало на думку цілком несподівано, і він вирішив ризикувати до кінця. Отож він узяв додому одну з конторських машинок під жартівливі перешіптування підлеглих: «Старому папузі пізно вчитися говорити по-людському». Леона Кассіані, завжди схильна підтримувати щось нове, зголосилася давати йому домашні уроки з машинопису. Але Флорентіно Аріса був настроєний проти методичного навчання ще відтоді, як Лотаріо Тугум хотів навчити його грати на скрипці по нотах, остерігши, що йому потрібен буде принаймні рік для засвоєння початкової грамоти, п’ять років, щоб здобути право грати в професіональному оркестрі, і по шість годин щодня протягом усього життя, аби грати добре. Проте Флорентіно Аріса домігся, щоб мати купила йому скрипку для сліпих музикантів, і за допомогою п’яти основних правил, які виклав йому той-таки Лотаріо Тугум, менше ніж через рік наважився виступити з соборним хором і грати серенади Ферміні Дасі з бідняцького кладовища, враховуючи напрямок вітру. Якщо це вдалося йому в двадцять років із таким складним інструментом, як скрипка, то чом би йому не опанувати в свої сімдесят шість інструмента куди простішого — друкарської машинки, яку можна підкорити собі й одним пальцем.

З цією певністю він і взявся до діла. Йому знадобилося три дні, щоб запам’ятати розташування літер на клавіатурі, ще шість днів — щоб навчитися водночас натискати на клавіші й думати, і ще три дні — щоб надрукувати першого листа без помилок, після того як він пошматував півстопи паперу. Почав він з урочистого звернення «Ласкава пані», а внизу підписався своїми ініціалами, якими мав звичай підписувати напахчені парфумами любовні цидулки, що їх надсилав Ферміні Дасі замолоду. Цього разу він одіслав листа поштою, у конверті з жалобними віньєтками, — як і годилося писати жінці, котра зовсім недавно стала вдовою, — і без зворотної адреси.

Це був лист на шістьох аркушах, який не мав нічого спільного з тими, що їх йому будь-коли доводилось писати. В ньому не відчувалося ні тону, ні стилю, ні риторичних окрас перших років його кохання, і його аргументи були такі раціональні й виважені, що пахощі засохлої гарденії здалися б тут нетактовністю. В якомусь розумінні він досяг тут найбільшого наближення до стилю ділових листів, яких так ніколи й не навчився писати. Через кілька років особистого листа, надрукованого на машинці, сприйняли б як відверту образу, та навіть уже й тоді друкарську машинку вважали за конторську бестію, позбавлену будь-якої етики, і посібники зі світського етикету не передбачали приручати її для особистого користування. Отже, подібний вчинок можна було витлумачити як зухвалий вияв модернізму і так, либонь, і витлумачила його Ферміна Даса, бо в другому листі, якого вона написала Флорентіно Арісі, після того як одержала понад сорок листів од нього, вона насамперед вибачилася за свій не досить чіткий почерк, бо ж у неї немає такої сучасної техніки для письма і її можливості обмежуються сталевим пером.

Флорентіно Аріса і словом не прохопився про обуреного листа, якого вона йому надіслала, він із самого початку вдався до нового способу зваблювання, навіть не згадавши ні про їхнє давнє кохання, ні взагалі про минуле: мовляв, забудьмо про все, що було, адже це було так давно! У своїх листах він досить детально викладав свої міркування про сутність життя, взявши за основу свої підкріплені великим досвідом погляди на взаємини між чоловіком і жінкою, які колись думав описати у вигляді додатка до «Секретаря закоханих». Правда, тепер він приховав суть під патріархальним стилем, подаючи це як спогади старої людини, аби не надто впадало у вічі, що йдеться про сповідь закоханого. Пишучи чергового листа, він спочатку заготовляв чимало чернеток, як то було заведено в давні часи, але не спалював їх відразу ж по тому, а залишав, щоб згодом прочитати на свіжу голову. Він знав, що найменша ностальгічна нотка могла розбудити в його серці