Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Рибино, — сказав старий, — я люблю тебе й дуже поважаю. Але все одно уб'ю тебе до кінця дня.

«Сподіваюся, що уб'ю», — додав він подумки.

З півночі до човна підлетіла невеличка пташина. То була якась співоча пташка, і летіла вона дуже низько над водою. Старий помітив, що вона геть знесилена.

Пташина сіла на корму перепочити. Потім вона пурхнула в старого над головою і вмостилася на жилці, де їй було зручніше.

— Скільки тобі років? — запитав старий. — Це твоя перша мандрівка?

Коли він озвався, пташина подивилася на нього. Вона була така втомлена, що навіть не примірялася, сідаючи на жилку, і тепер погойдувалась, чіпко обхопивши її своїми тендітними пазурцями.

— Жилка натягнута міцно, — сказав їй старий. — Аж надто міцно. Чого ж це ти так стомилася зовсім безвітряної ночі? І що воно коїться з птахами?

«А є ж іще яструби, — подумав він. — Ті вилітають понад морем вам навперейми». Але пташині цього не сказав, та й однаково вона його не зрозуміла б, а про яструбів скоро мала дізнатися сама.

— Добре відпочинь, мала птахо, — сказав старий. — А тоді вертайся до берега й шукай своєї долі, як шукають її всі — і люди, й птахи, й риби.

Розмова трохи підбадьорила його, бо за ніч спина в нього геть затерпла й тепер уже боліла по-справжньому.

— Коли хочеш, погостюй тут у мене, птахо, — мовив він, — Шкода, що я не можу поставити вітрило й відвезти тебе, — онде якраз і вітрець здіймається. Та, на жаль, я не сам, а з товаришкою.

Тієї миті рибина зненацька так рвонула жилку, що старий повалився на ніс човна й напевне випав би за борт, якби не вперся в дошки й не попустив снасті.

Коли рибина смикнула, пташина пурхнула геть, і старий не помітив, як вона зникла. Він обережно помацав жилку правою рукою і побачив на долоні кров.

— Певне, щось дошкулило їй, — мовив старий і потяг до себе снасть, пробуючи повернути рибину назад. Та, напнувши жилку до відпору, він знову сів, як раніш, лише стримуючи її натяг.

— Я бачу, рибино, все воно таки дається тобі взнаки, — сказав він. — Мені теж, бог свідок.

Він пошукав очима пташину, бо радий був хоч її товариству. Одначе пташина зникла.

«Недовго ж ти гостювала, — подумав старий. — А там, де ти тепер, тобі ще важче, аж поки долетиш до берега. Як же це я так схибив, що рибина поранила мене за першим же разом? Мабуть, зовсім уже розум втрачаю. Чи, може, тому що задивився на пташину й вона відвернула мої думки. Ну, тепер-то я вже пильнуватиму як слід, а потім треба неодмінно з'їсти тунця, щоб не підупасти на силі».

— Ех, якби ж то зі мною був хлопець і якби я мав трохи солі,— промовив він уголос.

Перебравши вагу снасті на ліве плече й обережно ставши на коліна, він спустив поранену руку за борт і трохи потримав її у воді, спостерігаючи, як залишається позаду кривавий слід і як невпинно струмує проти його зануреної руки зустрічний потік.

— А пливе вона тепер куди повільніше, — сказав він.

Старий залюбки потримав би руку в солоній воді й довше, але, побоюючись, що рибина знову смикне, сів на місце, усім тілом наважив на снасть і обернув долоню проти сонця. На ній було тільки поперечне садно від жилки, що обдерла шкіру.

Але ж саме долоням випадало попереду найбільше роботи. Старий знав, як йому ще знадобляться руки, перше ніж він доведе своє діло до кінця, отож був невдоволений, що пошкодив їх дочасно.

— Ну от, — сказав він, коли рука обсохла. — А тепер треба з'їсти того тунчика. Я можу підтягти його остями і їсти тут-таки, зручно вмостившись.

Він став навколішки, зачепив остями тунця, що лежав під кормою, і, пильнуючи, щоб не зрушити мотків жилки, підтяг до себе. Знову стримуючи снасть лівим плечем і спираючись на лівий лікоть, він зняв рибину з гачка й поклав ості на місце. Тоді притиснув тушку коліном і взявся різати її вподовж, від голови до хвоста, відтинаючи довгі клинцюваті скиби темно-червоного м'якуша — спочатку від спини й далі аж до черева. Накраявши шість таких скиб, він розклав їх на носі човна, витер ніж об штани, а тоді взяв кістяк тунця за хвіст і шпурнув через борт.

— Мабуть, цілого кусня я не з'їм, — мовив він по тому й розрізав одну скибку навпіл. Тим часом натяг снасті не слабшав ні на мить, і ліву руку йому геть посудомило. Вона, мов задубіла, стискала туго напнуту жилку, і старий гидливо подивився на неї.

— Ото ще мені рука, — сказав він. — Гаразд, нехай тебе корчить, коли тобі так подобається. Нехай хоч на клішню оберне. Добра тобі з того однак не буде.

«Ну, їж, — звелів він подумки сам собі й подивився на темну воду там, де в неї скісно збігала жилка. — їж, це додасть сили твоїй руці. Вона не винна, що ти вже стільки годин припнутий до рибини. Та ти собі можеш і довіку не розлучатися з нею. А зараз їж тунця».

Він узяв шматок риби, поклав у рот і став повільно жувати, їсти було можна.

«Добре розжовуй, — сказав він собі подумки, — висмоктуй увесь сік. От якби ще присмачити лимоном чи підсолити — було б зовсім непогано».

— Як ти себе почуваєш, руко? — спитав він зсудомлену руку, що заклякла, мов нежива. — Ось я з'їм ще шматок задля тебе.

Він з'їв решту скибки, розрізавши її навпіл. Старанно розжував м’якуш і виплюнув шкірку.

— Ну, як воно тобі, руко? Чи ще рано про це питати?

«Це поживна, повнокровна риба, — думав він. — Добре, що мені попався тунець, а не макрель. Макрель надто солодка. А ця майже зовсім не солодка й ще не втратила ані крихти поживності… Треба викинути з голови все, що не стосується діла,— подумав старий. — Шкода, що я не взяв з собою хоч трохи солі. Хто зна, чи пров'ялиться решта тунця на сонці, чи засмердигься, то, мабуть, краще з'їсти все одразу, дарма що не хочеться. Моя рибина поводиться спокійно, не шарпає. Отож доїм-но я тунця й тоді буду напоготові».

— Терпи, руко, — сказав він. — Усе це задля тебе.

«От коли б можна було нагодувати й мою рибину, — подумав він. — Адже вона мені однаково як сестра. Та все-таки я мушу вбити її,