Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

Врешті-решт, свідомо уникаючи якогось певного визначення поняття цінностей, бо тут будь-яка дефініція наперед обмежить широту й багатомірність його сучасного вживання, вкажемо, у підсумковому плані, на смислові аспекти цього концепту. Поняття цінності може вживатись у смислі відзначення у чому-небудь наявності відповідної якості. Цей смисл відчувається при характеристиці предметів і явищ як таких, що «мають цінність», «є цінними». Ясно, що тут «цінність» не є тією якістю, котру можна фіксувати органами чуття. У низці фізичних, хімічних та інших природних властивостей предметів немає місця іще одній додатковій властивості - цінності. Речі в комплексі зі своїми природними якостями отримують ціннісне забарвлення тільки тоді, коли вони здатні задовольняти потреби й інтереси людей. Тому речі стають цінними для нас, а не мають ціннісну якість від природи, від природи вони мають притаманні їм фізичні, хімічні та інші властивості.

Поняття цінності може вживатись також для позначення тих складових нашої духовності, які відображають специфічне ставлення людей до природних, соціальних та духовних явищ з точки зору їх значимості. У цьому смислі «цінності» є упорядкованим духовним комплексом, який мотивує діяльність людей, визначає стратегію їх життя. Отже у першому випадку ми поняття цінностей спрямовуємо на якості речей і явищ, а у другому - на характеристику самої людини, суб’єкта ціннісного відношення до речей і явищ.

У процесі соціалізації (виховання і освіти) у кожної особистості формується система ціннісних уявлень. Така система може бути здебільшого фрагментарною, а може бути й цілісною, орієнтованою на якісь важливі, фундаментальні цінності. На основі ціннісних уявлень складаються ціннісні орієнтації особистості. Вони є сплавом раціонального й емоційного і регулюють діяльність людини (задають її вектор) у найбільш значущих ситуаціях. В системі ціннісних орієнтацій виявляється відношення людини до цілей життя та до засобів їх досягнення.

У кожну епоху і в кожній великій соціально-історичній групі виробляються певні типи ціннісних орієнтацій, які отримують філософсько-етичне обґрунтування. Серед них можна вказати на такі:

1. Евдемонізм (від грец. Εύδαιμονία - щастя). Згідно з ним, досягнення щастя є вищим критерієм доброчинності і в той же час основою моральних вчинків. Французькі просвітники XVIII ст. вважали, що прагнення до щастя притаманне людині від природи, тому щастя - вища й кінцева мета кожної людини й кожного суспільства.

2. Гедонізм (від грец. ηδονη - насолода) увесь зміст моральних вимог зводить до загальної мети - отримувати насолоду і запобігати страждань. Давньогрецький філософ Епікур, який першим спеціально обґрунтовував гедоністичну установку в житті, не мав на увазі вульгарне прагнення до насолод за любу ціну. У нього йшлося про таку міру насолоди від життя, коли їй вдається уникати болісних наслідків.

3. Аскетизм (від грец. άσκησις - вправи, фізичні перевантаження для відповідного формування тіла й духу) обґрунтовує й пропагує утримання, відмову від усіх насолод, життєвих благ; часто буває пов’язаний з релігійними вченнями про мораль, сповідує самозречення, боротьбу зі спокусами грішного тіла. Аскетизм був відомий ще з давніх часів на Сході та Заході. У середньовічній Європі був підтриманий католицькою церквою і поширювався орденами жебракуючих монахів, зокрема францисканцями, послідовниками Франциска Асизького (1182-1226).

4. Утилітаризм (від лат. utilitas - користь) набув обґрунтування в XIX ст. в Англії, де найбільш відомим його пропагандистом вважається Ієремія Бентам (1748-1832). Згідно утилітаризму, мета моральної діяльності - досягнення найбільшої кількості щастя для найбільшої кількості людей.

Кожний з зазначених типів ціннісних орієнтацій знаходив своїх прихильників і прискіпливих критиків, аргументами «за» і «проти» переповнена численна спеціальна література з моральної філософії, до якої й можна переадресувати читача[541]. Висловимо тут тільки загальне зауваження. Очевидно, що вказані й не вказані тут типи ціннісних орієнтацій мають деяку спільну основу, їх об’єднує установка на благо, щастя тощо. Відрізняються вони акцентами, вибором тих чи інших доктринальних мотивів у якості етичної мети діяльності і вчинків.

Ціннісні орієнтації знаходять свій сукупний вираз і в ідеалах. Ідеал це зразок, загальний орієнтир, що визначає діяльність і поведінку людей (групи) в тій чи іншій сфері суспільного життя, або всю життєдіяльність. В ідеалах формуються вищі норми досконалості і шляхи її досягнення. Йдеться, наприклад, про такі норми-ідеали як свобода, справедливість, рівність, красота, гармонія, мудрість. Оцінюючи роль ідеалів у житті людини, І. Кант писав: «...Людський розум містить не тільки ідеї, але й ідеали, які, мають хоча й не творчу, на кшталт платонівських, але все ж таки практичну силу (як регулятивні принципи) і лежать в основі можливості досконалості певних учинків... Чеснота і разом із нею людська мудрість у всій їхній чистоті суть ідеї. Але мудрець (стоїків) є ідеал, себто людина, що існує тільки в думці, але цілком відповідає ідеї мудрості. Як ідея дає правило, так ідеал служить у такому випадку за прообраз для цілковитого визначення своїх копій; і ми не маємо іншого мірила для наших учинків, крім поведінки цієї божественної людини в нас, із якою ми порівнюємо себе, оцінюємо і тим самим поліпшуємося, хоча й ніколи не можемо дорівнятися до неї»[542].

Певні ідеали мають усі люди. Існують поширені ідеали, які поділяють великі групи людей, є, мабуть, у чомусь і в кого-небудь і свої, унікальні. Можна говорити також про істинні й помилкові, позитивні й негативні ідеали, одні з яких - конструктивні, ведуть до розвитку, удосконалення особи, а інші - руйнівні, деструктивні стосовно індивіда та суспільства. Частина людей здатна сама формувати прогресивні ідеали, частина свідомо і вперто готова відстоювати негативні. Однак більшість звичайних людей живе у світі ідеалів, користуючись шаблонами, модою, принципом «бути як усі». Добре, якщо ці «всі» рухаються у належному напрямку. В умовах же перехідного суспільства надзвичайно зростає роль особистої розумної позиції, коли при виборі ідеалів мисляча людина відповідально відноситься до власного життя й долі держави.

1. Аристотель. О душе