Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

— Бач, я його давно знаю, і Машеньку, твою зовицю, люблю. Зовиці — не сестриці, ну а вже ж ця мухи не скривдить. Вона просила мене її з тобою звести. Ти завтра з батьком до неї поїдеш, та приголубся гарненько: ти молодша за неї. Як твій он приїде, а вже ти і з сестрою і з батьком знайома, і тебе полюбили. Так чи ні? Адже краще буде?

— Краще, — неохоче відповіла Наташа.

VII

Другого дня, за порадою Марії Дмитрівни, граф Ілля Андрійович поїхав з Наташею до князя Миколи Андрійовича. Граф з невеселим настроєм збирався на цей візит: в душі йому було страшно. Останнє побачення під час ополчення, коли граф у відповідь на своє запрошення до обіду вислухав гарячу догану за недоставлення людей, було пам'ятне графові Іллі Андрійовичу. Наташа, надівши свою найкращу сукню, була, навпаки, дуже весела. «Не може бути, щоб вони не полюбили мене, — думала вона: — мене всі завжди любили. І я так готова зробити для них усе, що вони побажають, так готова полюбити його — за те, що він батько, а її за те, що вона сестра, що нема за що їм не полюбити мене!»

Вони під'їхали до старого похмурого будинку на Воздвиженці і ввійшли до сіней.

— Ну, господи благослови, — промовив граф напівжартома, напівсерйозно; але Наташа помітила, що батько її захапався, входячи до передпокою, і боязко, тихо спитав, чи вдома князь і княжна. Після повідомлення про їх приїзд князеві слуги розгубилися. Лакей побіг повідомляти про них, але в залі його зупинив другий лакей, і вони шепотіли про щось. В залу вибігла покоївка і теж щось квапливо говорила, згадуючи про княжну. Нарешті один старий, з сердитим виглядом лакей вийшов і сказав Ростовим, що князь прийняти не може, а княжна просить до себе. Першою назустріч гостям вийшла m-lle Bourienne. Вона особливо чемно зустріла батька з дочкою і провела їх до княжни. Княжна зі схвильованим і зляканим обличчям, що взялося червоними плямами, вибігла, важко ступаючи, назустріч гостям, марно намагаючись здаватися невимушеною і гостинною. Наташа з першого погляду не сподобалась княжні Марії. Вона здалася їй занадто пишно вбраною, легковажно-веселою і гоноровитою. Княжна Марія не знала, що перше, ніж вона побачила свою майбутню братову, вона вже була неприхильна до неї з мимовільної заздрості на її красу, молодість і щастя і з ревнощів до любові свого брата. Крім цього непереборного почуття антипатії до неї, княжна Марія в цю хвилину була схвильована ще тим, що на повідомлення про приїзд Ростових князь закричав, що йому не треба їх, що хай княжна Марія приймає, коли хоче, а до нього щоб їх не пускали. Княжна Марія вирішила прийняти Ростових, але кожної хвилини боялася, щоб князь не втяв якої-небудь вихватки, бо приїзд Ростових, здавалося, дуже схвилював його.

— Ну от, я вам, княжно мила, привіз мою співуху, — сказав граф, розшаркуючись і стурбовано оглядаючись, наче він боявся, щоб не ввійшов старий князь. — Уже ж який я радий, що ви познайомилися… Жаль, жаль, що князь усе нездужає, — і, сказавши ще кілька загальних фраз, він встав. — Якщо дозволите, княжно, на чверть годинки прикинути вам мою Наташу, я з'їжджу, тут два кроки, на Собачу Площадку, до Анни Семенівни, і заїду за нею.

Ілля Андрійович придумав цю дипломатичну хитрість для того, щоб дати майбутній зовиці вільно поговорити зі своєю братовою (як він сказав це потім дочці), і ще для того, щоб уникнути можливості зустрічі з князем, якого він боявся. Він не сказав цього дочці, але Наташа зрозуміла цей страх і неспокій свого батька, і це її образило. Вона почервоніла за свого батька, ще більш розсердилась за те, що почервоніла, і сміливим, задирливим поглядом, який говорив, що вона нікого не боїться, глянула на княжну. Княжна сказала графові, що дуже рада і просить його тільки пробути якнайдовше у Анни Семенівни, і Ілля Андрійович поїхав.

M-lle Bourienne, незважаючи на те, що княжна Марія, бажаючи віч-на-віч поговорити з Наташею, кидала на француженку стурбовані погляди, не виходила з кімнати і твердо провадила розмову про московські розваги та про театри. Наташу образили розгубленість, що сталася в передпокої, стурбованість батька і вимушений тон княжни, яка — здавалося їй — робила ласку, приймаючи її. І тому все їй було неприємне. Княжна Марія їй не подобалась. Вона здавалася їй дуже поганою з обличчя, нещирою і сухою. Наташа раптом морально зіщулилась і мимохіть набрала такого недбалого тону, який все більш відштовхував від неї княжну Марію. Після п'яти хвилин важкої, нещирої розмови почулися, наближаючись, швидкі кроки в туфлях. На обличчі у княжни Марії з'явився вираз страху, двері кімнати відчинилися, і ввійшов князь у білому ковпаку і в халаті.

— Ах, добродійко, — заговорив він, — добродійко, графине… Графине Ростова, коли не помиляюсь… прошу пробачити, пробачити… не знав, добродійко. Бачить бог, не знав, що ви удостоїли нас своїми одвідинами, до дочки зайшов у такому костюмі. Пробачте, прошу вас… бачить бог, не знав, — повторив він так ненатурально, наголошуючи слово бог і так неприємно, що княжна Марія стояла, опустивши очі, не сміючи глянути ні на батька, ні на Наташу. Наташа, вставши і присівши, теж не знала, що їй робити. Лише m-lle Bourienne приємно усміхалась.

— Прошу пробачити, прошу пробачити! Бачить бог, не знав, — пробурчав старий і, оглянувши з голови до ніг Наташу, вийшов. M-lle Bourienne перша дібрала розуму після цієї появи і почала розмову про князеву недугу. Наташа і княжна Марія мовчки дивилися одна на одну, і чим довше вони мовчки дивилися одна на одну, не висловлюючи того, що їм треба було висловити, тим недоброзичливіше вони думали одна про одну.

Коли граф повернувся, Наташа нечемно зраділа і захапалась їхати: вона майже ненавиділа в цю хвилину цю стару суху княжну, яка могла поставити її в таке незручне становище і провести з нею півгодини, нічого не сказавши про князя Андрія. «Я ж не могла почати перша говорити про нього при цій француженці», — думала Наташа. Княжна Марія тимчасом мучилася з тієї ж причини. Вона знала, що їй треба було сказати Наташі, але вона не могла цього зробити і