Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Його тут нема, — промовила вона. — Ми здолали весь цей шлях, а його тут нема.

Мені не спадало на думку жодної речі, яку варто було сказати. З усього, що можна б очікувати при кінці нашої мандрівки, закинута каменярня здавалася найменш імовірною. Я намагався вигадати щось оптимістичне. Не вигадав нічого. Це було останнє місце, зазначене на нашій карті, і, судячи з усього, остаточний кінець дороги Скіллу. Королева поволі опустилася, сіла на плаский камінь біля основи колони. Просто сиділа, надто знесилена й розчарована, щоб заплакати. Глянувши на Кеттл і Старлінг, я помітив, що вони дивляться на мене так, наче я мушу мати відповідь. Повинен знати, що нам робити далі. Та я не знав. Мене тяжко пригнітило тепло спекотного дня. І задля цього ми так далеко зайшли?

Я чую запах стерва.

Я ні. — Це була остання річ, про яку мені хотілося думати.

З твоїм носом це не дивно. Але тут поблизу є щось дуже мертве.

— То котись туди і покінчи з цим, — дещо різко кинув я йому.

— Фітце, — дорікнула мені Кеттл, коли Нічноокий впевнено потрюхав на пошуки.

— Я розмовляв із вовком, — недоладно відповів я.

Блазень майже непритомно кивнув головою. Він геть не був сам собою. Кеттл наполягала, щоб він і далі вживав ельфійську кору, хоча наш невеликий запас дозволяв лише крихітні дози, які ще й доводилося заварювати повторно. Час від часу мені здавалося, наче я помічаю короткий проблиск Скілл-зв’язку між нами. Якщо я на нього дивився, він інколи обертався та відповідав мені поглядом, навіть через цілий табір. І було іще дещо. Коли я заговорив із Блазнем про це, він відповів, що часом наче щось відчуває, але не має певності, що саме. Я не згадував про те, що сказав був мені вовк. З ельфійською корою чи без неї, але Блазень залишався незворушним і сонним. По ночах він не давав мені спокійно відпочити, стогнав і бурмотів уві сні. Скидався на людину, що видужує після затяжної хвороби. Численними дрібними способами нагромаджував сили. Говорив мало, зникла навіть його гірка веселість. Одним клопотом більше для мене.

Це людина!

Ніздрі Нічноокого наповнилися густим смородом стерва. Мене ледь не знудило. Тоді я нажахано шепнув:

— Веріті.

Бігом кинувся вслід за вовком. Блазень повільніше подався за мною. Похитувався, немов його ніс вітер. Жінки дивилися на наш відхід, нічого не розуміючи.

Тіло застрягло між двома великими кам’яними брилами. Було скорчене, наче й після смерті прагнуло сховатися. Вовк неспокійно кружляв довкола, його шерсть здибилася. Я зупинився, стягнув на долоню манжет сорочки. Затулив собі носа й рота. Це трохи допомогло, але ніщо не могло заглушити цей огидний запах. Я підійшов ближче, готуючись до того, що, як знав, мушу зробити. Наблизився до тіла, схилився, вхопився за полу розкішного плаща і витяг останки на відкрите місце.

— Жодної мухи, — майже сонно озвався Блазень.

Він мав рацію. Не було ні мух, ні їхніх личинок. Єдине, що змінило риси цього чоловіка, — це мовчазна гнилизна смерті. Обличчя було темним, ще темнішим, аніж у засмаглого орача. Викривилося від страху, але я знав, що це не Веріті. Однак дивився на нього кілька хвилин, перш ніж упізнав.

— Каррод, — тихо сказав я.

— Член Регалової групи? — спитав Блазень, наче поблизу міг бути якийсь інший Каррод.

Я кивнув. Став біля трупа навколішки, далі затискаючи манжетом носа й рота.

— Як він помер? — спитав Блазень.

Йому, здавалося, сморід не вадив, але я не думав, що зможу говорити так, щоб це не перейшло у блювання. Тож знизав плечима. Щоб відповісти, довелося б вдихнути. Я обережно посіпав його одяг. Тіло було закляклим, але вже обм’якало. Тяжко було оглянути ретельно, та я не бачив жодних слідів насилля. Неглибоко вдихнув, затримав повітря, а тоді обома руками відіп’яв Карродів пояс. Стягнув його з тіла разом із капшуком та ножем, що досі на ньому трималися, швидко відступив із ними.

Кеттрікен, Кеттл і Старлінг підійшли до нас саме тоді, коли я відкривав капшук. Не знаю, що я сподівався там знайти, але не побачив нічого вартісного. Він мав при собі лише жменю монет, кремінь і маленький точильний камінь. Я кинув це все на землю, обтер долоню об штанину. До неї прилип сморід смерті.

— Це був Каррод, — сказав Блазень жінкам. — Певно, пройшов крізь колону.

— Що його вбило? — спитала Кеттл.

Я зустрівся з нею поглядом.

— Не знаю. Гадаю, Скілл. Хай що б це було, він намагався від нього сховатися. Між цими брилами. Ходімо геть від цього смороду, — запропонував я.

Всі повернулися до колони. Ми з Нічнооким йшли останніми, повільніше за решту. Я був здивований. Зрозумів, що докладаю всіх зусиль, аби зміцнити свої стіни Скіллу. Картина Карродової смерті мене шокувала. «Одним членом Регалової групи менше», — сказав я собі. Але ж у мить смерті він був тут, у каменярні. Якщо це Веріті вбив його Скіллом, то, може, Веріті теж тут? Я міркував, чи не наткнемося ми десь у каменярні на Барла з Віллом, якщо вони теж прибули сюди, щоб напасти на Веріті. Ще холоднішою була підозра, що, найімовірніше, ми знайдемо Веріті мертвим. Але я не сказав цього Кеттрікен.

Думаю, ми з вовком відчули це одночасно.

— Там є щось живе, — тихо сказав я. — Глибше в каменярні.

— Що? — спитав Блазень.

— Не знаю.

Я здригнувся. Моє Віт-чуття того, що там було, слабшало й розвіювалося. Чим більше я намагався його відчути, тим сильніше воно вислизало від мене.

— Веріті? — спитала Кеттрікен.

У її очах знову ожила надія, і це змусило моє серце болісно стиснутися.

— Ні, — обережно відповів я. — Я так не вважаю. Не відчуваю це як людину. Я ніколи досі не відчував нічого схожого. — Трохи помовчав і додав: — Гадаю, вам усім варто почекати тут, доки ми з вовком підемо глянути, що це.

— Ні, — промовила Кеттл, але, глянувши на мою королеву, я побачив, що та цілковито згодна зі старою.

— Як на те пішло, то це вам із Блазнем слід почекати, доки ми все оглянемо, — суворо сказала Кеттрікен. — Це ви наражаєтеся на ризик. Якщо тут був Каррод, то й Барл із Віллом теж можуть.

Врешті-решт ми погодилися, що підемо всі разом, але вкрай обережно. Розійшлися віялом і рушили вперед, по дну каменярні. Я не міг достеменно сказати, де саме відчув те створіння, тож усі ми напружилися. Каменярня скидалася на дитячу кімнату, на долівці якої розкидано величезні іграшки та кубики. Ми проминули один частково оброблений кам’яний блок. Він не мав тої скульптурної витонченості, яку ми бачили в кам’яному саду. Був грубим, примітивним і, на якийсь лад, непристойним. Походив мені на викидень, недоношене лоша. Це видовище мене налякало, я проминув його якомога швидше й дістався нового