Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Зізнання Степана прозвучало несподівано для Лори і, почувши його, вона сильніше стисла обійми. Кохає... І тепер він все знає. І не сердиться. Степан колись казав, що змінить думку, якщо станеться диво… Тоді, у вересні, вона не мала наміру завагітніти, просто хотіла бути з ним… бути ЙОГО і сподівалася, що після спільної ночі він просто скаже, коли приїде наступного разу, а вона — чекатиме… Чекатиме стільки, скільки потрібно. Забуде про гордість і чекатиме... Та ранок розбив всі її сподівання і надії вщент. Степан пішов, відштовхнувши її, обпікши душу своїми словами і байдужістю, якою б вона не була — справжньою чи награною... Проте… таки сталось диво. І це диво у неї під серцем. Відчуваючи зараз гаряче дихання Степана на шиї і чуючи як б’ється його серце, огорнута його обіймами — Лариса плекала примарну надію, котра проростала з її серця: вони зможуть бути щасливими. Колись. ВСІ разом: він, вона і… доця.

Також Лора розуміла, що її вагітність зараз в рази ускладнить його і без того непросте становище, адже Кіра Дмитрівна не прогавить свій шанс натиснути на його НОВЕ слабке місце.

— Потрібно, щоб тебе оглянула Зоя. Можливо, щоб вона тебе вела і приймала пологи,— тихо промовив Степан і Лора виринула зі своїх думок, — вона сьогодні має працювати.

— А Фурія? Вона ж дізнається і… — Лариса підняла голову та поглянула йому в очі.

— Не обов’язково. Про Фурію я потурбуюся потім. Зараз тобі потрібна консультація ще одного лікаря. Не хочу ризикувати тобою... і нею, — Степан поглянув на живіт Лори. Думка про те, що там, всередині, інша людина: його дитина, його донька — не вкладалася у нього в голові. Почути таку новину було дуже несподівано. До таких звісток він зовсім був не готовий.

Разом з тим розумів, що тепер Лора і дитина — одне ціле, вони пов’язані між собою. Анемія — прямий наслідок цього зв’язку. Це небезпечно для них обох. І хоч ту, що жила всередині його Наяди він ще не знає і навіть не уявляє її собі — Ларису він знав і погіршення її здоров’я не хотів.

— Вибач… я підставляю тебе… — зітхнула Лариса.

— Ні, — Степан вперся своїм чолом в чоло Лори і торкнувся губами її губ, — я підставився сам, вже давно. Мені не варто було погоджуватися на цю роботу з самого початку, ще чотири роки тому, але вже пізно жалкувати. Зараз потрібно, щоб тебе оглянув ще один лікар і призначив дієве лікування.

— Зараз? — здивовано перепитала Лариса.

— У тебе були якісь плани на цей вечір? — він питально поглянув на неї, піднявши ліву брову.

— Ні… просто… це так неочікувано…

— Не тільки це, — Степан усміхнувся, і Лариса несміливо усміхнулася йому у відповідь, — я якось встиг забути, що ти вмієш робити сюрпризи.

Усмішка зійшла з її обличчя, і Лора стурбовано поглянула на нього. Про що він? Але Степан, продовжуючи усміхатися, провів рукою по її щоці.

— З нашого самого першого разу було зрозуміло, що у нас з тобою все буде дуже небанально... 

Згадка про перший раз з ним змусила її зніяковіти, але Степан поцілував Ларису і вона відгукнулася, забувши враз про своє ніяковіння і спрагло відповідала на його цілунок. Як же вона скучила за ним...

Тривав поцілунок недовго — у двері тихенько постукали. Вони відхилились одне від одного, Лариса зітхнула.

— Заходьте, — сказав Степан, а до кімнати зазирнула Олена.

— Там мама з татом запитують чи будете ви чай...

— Ми зараз прийдемо, — відповів він, повернувшись до дверей. Олена здивувалася, побачивши що чоловік сидить на підлозі біля дивану. Можливо, очікувала застати їх за іншим заняттям? Нічого не сказала і вийшла.

— Ми не їдемо до Зої? — запитала Лора, лиш подруга зачинила двері.

— Їдемо. Я зараз переговорю з її батьками і поїдемо, — Степан підвівся з підлоги і подав Ларисі руку. Вона підвелась і він не міг відвести погляду від вже помітної округлості її живота, який обтягувала тісна кофта. Скоро буде п’ять місяців… Ту вересневу ніч він часто згадував... шалену, наповнену пристрастю… і ця пристрасть не витратилась даремно, неочікувано отримавши чарівне продовження. Донька. У нього буде ДОНЬКА.

— Ти так дивишся… — Лора розгублено поглянула на Степана, котрий, пригорнувши її до себе, поцілував їй чоло.

— Звикаю до тебе нової.

— Я буду такою лише до початку червня…

— Зробиш мені подарунок на день народження? — Степан усміхнувся.

— Ми з Меланією Стефанівною подумаємо, — вона теж усміхнулась і задерла до нього обличчя. Степан завмер від несподіванки. На обличчі читалось і здивування, і спантеличення, — ти ж... не проти?

— Ні, — відповів він глухим голосом. Згадка імені бабусі його вразила, — мені приємно, що ти обрала для неї це ім’я.

— Як тільки лікарка на УЗД назвала стать — це ім’я першим спало мені на думку.

Степан дивився на Лору, милуючись зеленими очима своєї Наяди — які ж вони у неї гарні, і дивилася вона на нього так, як ніхто ще не дивився — зачаровано, закохано... Схилився та поцілував її в ніс.

— Що у тебе з рукою?.. — запитала Лора, помітивши бинт.

— Ота стара турка у бабусі, в якої хитається ручка. Я відволікся і підхопив. Загоїться. Ти краще скажи, чому ти пішла з дому? Через батька?

Лора напружилася від цього питання, і Степан погладив їй спину, намагаючись розслабити її, зняти напруження, та очікуючи на відповідь.

— Так, через батька. Мама сказала, що коли він дізнається... він нас всіх повбиває... а потім сказала, що він поведе мене на абоот. Її він теж водив... колись. Тому я вирішила втекти звідти під приводом роботи... я б не пішла з ним добровільно, але штовхнути чи вдарити мене батько міг би точно і я... я злякалась і втекла.

— Вдома ти сказала лише мамі?

— Я не казала... вона хотіла взяти дрібні у мене в гаманці і знайшла там тест... я... я нічого нікому не казала, хотіла дочекатися тебе. Ти ж обіцяв бути на Новий рік... а потім... я дізналася, що був, але до мене не зайшов...