Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

Люди ті, наче боги, турбот ще на серці не мали,

Легко, безжурно жили; до них ще не квапилась ница

Старість; снага і в руках, і в ногах була у них рівна,

Милі їм учти були, всякі ж біди — такі ще далекі!

Хто ж умирав — немов засинав[129]; добро ж усіляке

Так і пливло їм: земля самохіттю родила прерізні

Славні плоди; як хотіли — так вони й розподіляли

Працю свою, земні споживаючи добра спокійно,

/120/ Маючи вдосталь овець, богам блаженним люб’язні.

А коли те покоління людей земля вже покрила —

Вже вони, волею Зевса великого, — демони добрі[130],

Вже на землі вони, опікуни умирущого люду, —

Стежать, хто що вчинив, по правді, а чи по кривді,

Млою сповиті, землю обходять вони і вділяють

Людям багатства: такої сягнули владáрської честі.

Друге, однак, покоління людей, од першого гірше, —

Срібне, створили боги, що високий Олімп заселяють.

До золотого воно ні умом не подібне, ні видом,

/130/ Сотню років некмітливим малям у дбайливої неньки,

Плеканим, дома той люд зростав у дитячих забавах,

А коли з часом і зріс, і зрілості, врешті, сягнув він, —

Куцим стало життя, силу бід на себе накликав

Через глупóту свою: аж надто гордими стали[131]

Смертні — шани богам віддавати вже не хотіли,

На вівтарях святих Олімпійцям жертв не складали,

Як усім людям звичай велить. Отож під землею

їх схоронив син Кроноса, Зевс, у гніві за те, що

Не шанували блаженних богів, що живуть на Олімпі.

/140/ А як земля уже й це покоління вкрила собою,

Смертні блаженними їх підземного світу назвали,

Шану якусь, хоч і гірші вони, усе ж їм являють.

Батько богів іще третє тоді умирущих поріддя,

З міді, створив, до срібного геть уже не подібне, —

Із ясенів[132]: суворе, міцне, Ареєвій справі

Віддане, — нищівники, навіть хліба не споживали,

Душі й серця — із криці усі, що й не приступити,

Міццю налиті усі нездоланною; руки незборні

З дужих зростали плечей над збитими міцно тілами.

/150/ З міді в них лати були, із міді й доми будували,

Міддю й робили усе: не знали про темне залізо.

Силою власних рук звели себе, врешті, зі світу —

В млистий, морозний Аїд зійшли вони, безіменні,

Тож, хай якими лячними були, — однак не минули

Чорної смерті — покинули сонця промінного сяйво[133].

А коли й те покрила земля умирущих поріддя,

Знову на щедрій землі четверте створив покоління

Кроноса син, велемудрий Зевс, чесніше і краще, —

Був то героїв божеський рід. Для смертного люду —

/160/ Це півбоги; вони безкрай землі до нас населяли.

Грізна і їх згубила війна і страшні бойовища.

В землях Кадма одні полягли, біля Фів семибрамних[134],

Через отари Едіпові смертні бої розпочавши,

Інші — під Троєю, моря глибини проборознивши,

Голови склали в боях за Єлену розкішноноволосу.

Смерть, межа усьому[135], багатьох мужів перестріла.

Іншим ще Зевс, син Кроноса, виділив дальні оселі

Й засоби для прожиття, де землі окраїна, одаль

Від несмертельних богів, де Кронос володарює.

/170/ Там безжурно живуть вони на островах благодатних,

Над Океаном[136], де вири глибокі, — герої щасливі,

Там урожайна земля постачає їм тричі до року

Вдосталь добірних, солодких, як мед, плодів усіляких.

О, якби ж то не жить мені[137] в п’ятім людей поколінні —

Чи то умерти б раніш, а чи народитись пізніше!..

Нині — з заліза воно[138]. Труди і гризоти настирні,

День надворі чи ніч, од смертних не відступають.

Ще й не такі їм готують боги, ще важчі, клопоти[139],

Та хай які вони, домішка блага й тут якась буде.

/180/ Вигубить Зевс і те умирущих людей покоління,

Щойно родитись почнуть уже з сивиною[140] в волоссі.

Батько — на сина, а син — на батька схожим не буде;

Гостю — господар, другові — друг, а братові — рідний

Брат його, як донедавна іще, не радітиме більше,

Діти — батьків, на схилі їх літ, шанувати не будуть,

Ще й ображатимуть їх усіляко (не знають, нещасні,

Що таке кара богів усевидящих), на прожиття їм —

Рідним своїм батькам! — і крихти якоїсь не вділять.

Піде розбій: одні одним міста почнуть руйнувати;

/190/ Сила присяги, право, добро — не матимуть більше

Аніякої ваги, зате злодій, хапун, і нахаба —

Матиме шану-хвалу, кулак буде правом: не стане

Сорому[141]. Чесну людину — підла кривдити буде:

Спершу брехлива вона, а далі — й кривоприсяжна.

За нещасливим людом ітиме Заздрість[142] облудна,

Не відступаючи ані на крок, злоязика, злоока.

Саме тоді із землі, де прослались дороги широкі,

Білим окривши божисті тіла, до грона безсмертних,

Люд полишивши земний, на Олімп ясний подалися

/200/ Стид і Сумління. Один лиш сум умирущому люду

Й біди зостануться. Злу вже ніщо на заваді не стане.

Байку одну владарям оповім[143], хай які вони мудрі.

Ось що мовив якось солов’ю голосистому яструб,

Кігтями вп’явшись у тільце його, коли ніс попід хмари,

Поки попискував той під кігтів кривих гостротою,

Словом таким спогорда той птах озвався до нього:

«Що, бідолахо, пищиш? І що таке ти — проти мене?

Хай ти