Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Гадаю, що так, — промимрив Евней. Щоки його залила краска.

Важкий тупіт чотирьох копит чимраз ближчав.

Статуетка Посейдона захиталася на поличці, упала на підлогу й розбилася на друзки.

Щось страшенно гримнуло у двері роздягальні**.

__________

** Хочу відразу ж пояснити читачеві, що коїться: ейдезис почав жити власним життям, утілився у свій образ — у цьому випадку в оскаженілого бика — і тепер гатить лобом у двері роздягальні, де відбувається розмова. Але зауважте: усі дії цього «звіра» — цілковито ейдетичні, і тому герої не помічають їх, як не могли б, до прикладу, помітити тих епітетів, яких автор ужив, щоб описати гімнасій. Тут не йдеться ні про що надприродне: це лише художній засіб, єдина мета якого — привернути увагу до схованого в цьому розділі образу (пригадаймо «змій» наприкінці другого розділу). Тож я благаю читача не надто дивуватися тóму, що Діагор спокійнісінько бесідує собі з учнями, байдужий до могутніх ударів, яких зазнає роздягальня.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Добрий Евнею, може, ти пам’ятаєш інші схожі випадки? — м’яко допитувався Діагор.

— Так, учителю, пам’ятаю. Щонайменше два.

— Отже, Трамах зазвичай полював наодинці? Себто такий учинок не був для нього незвичним, хоч його й турбувало щось інше?

— Так, учителю.

Двері ввігнулися від жахливого удару рогами. Чути було, як за дверима б’є копитами й сопе могутній, величезний звір.

Евней роздягнувся догола, лишивши тільки бездоганну стрічку, яка охоплювала його чорні кучері, і тепер спокійно розтирав стегна мастю землистого кольору.

Якусь хвилю помовчавши, Діагор пригадав останнє запитання, яке мав поставити:

— Це ж ти, Евнею, того дня повідомив мене, що Трамаха не буде на навчанні, бо він пішов на полювання? Чи не так, синку?

— Здається, так, учителю.

Новий удар струсонув двері. Міріади скіпок полетіли на плащ Геракла Понтора. Почулося розлючене ревіння.

— А звідки ти знав про це? Він сам тобі сказав?

Евней кивнув.

— А коли? Бо, як я розумію, він вирушив рано-вранці, а напередодні я розмовляв із ним, і він ані словом не згадав про свій намір податися на полювання. Коли він сказав тобі?

Евней відповів не відразу. Кісточка борлака штовхнула його точену шию.

— Здається… того… самого вечора, учителю…

— То ви бачилися з ним того вечора? — здійняв брови Діагор. — Ти зустрічався з ним вечорами?

— Ні… мабуть… мабуть, то було раніше.

— Зрозуміло.

Запала мовчанка. Евней, босий і голий, із блискучим шаром масті, що, наче друга шкіра, вкривала його стегна й плечі, акуратно повісив туніку на гачок із його іменем. На поличці під гачком стояли особисті речі: пара сандалій, алебастрові глечики з мастями, бронзовий гребінець, щоб зачесатися після вправ, і невеличка дерев’яна клітка з крихітною пташиною. Та несамовито тріпотіла крильцями.

— Пайдотриб чекає на мене… — урешті промовив юнак.

— Звісно, синку, — усміхнувся Діагор. — Ми теж уже йдемо.

Вочевидь почуваючись ніяково, голий хлопчина скоса глянув на Геракла і знову перепросив. Відтак пройшов між двома чоловіками, відчинив двері — потрощені рештки яких впали з завіс — і вийшов із роздягальні*.

__________

* Як я вже казав, ейдетичні події — розламані двері, несамовиті удари — мають суто художній характер, і тому їх бачить лише читач. Монтал, утім, реагує на них так само, як і герої твору, — він не зауважує нічого незвичного. «Дивовижна метафора ревучого звіра, — стверджує він, — яка буквально трощить на друзки реалізм сцени й раз по раз перериває розмірену Діагорову бесіду з учнями… схоже, не має іншої мети, окрім як сатиричної: це, без сумніву, їдка критика тих диких боїв з панкратіону, що їх влаштовували в ті часи». Коментарі зайві!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор обернувся до Геракла, очікуючи на знак, що розмову закінчено й можна йти, але розгадник лише з усмішкою дивився на Анфіса.

— Скажи-но мені, Анфісе, чого ти так боїшся?

— Боюся, пане?

Геракл, якого їхня бесіда, здавалося, неабияк потішала, дістав з торбини інжирину.

— Якщо ні, чому ж тоді ти схотів служити у війську далеко від Афін? Авжеж, якби я боявся так само, то теж намагався б утекти. Та ще й із таким правдоподібним приводом, як твій, — щоб, замість вважати мене боягузом, усі гадали навпаки.

— Ви називаєте мене боягузом, пане?

— У жодному разі. Я не можу назвати тебе ні боягузом, ні сміливцем, доки не дізнаюся справжньої причини твого переляку. Хоробрість від боягузтва відрізняється лише походженням страху: можливо, причина твого така жахлива, що будь-хто при доброму розумі втікав би з Міста якнайшвидше.

— Я ні від чого не тікаю, — відказав Анфіс, карбуючи слова, хоча тон його, як завжди, лишався м’яким і шанобливим. — Я вже віддавна прагну охороняти храми Аттики, пане.

— Мій любий Анфісе, — добротливо промовив Геракл, — я розумію твій страх, але не твою брехню. Навіть не думай ображати мій розум. Ти ухвалив це рішення лише кілька днів тому, а зважаючи на те, що твій батько, замість спробувати самому вмовити тебе передумати, попрохав про це твого колишнього педагога, чи не значить це, що він цілковито заскочений і приголомшений цією, на його думку, різкою і непоясненною зміною твоїх планів? А не здогадуючись, що спричинило її, він звернувся по допомогу до того, хто єдиний, окрім твоїх рідних, мав би добре тебе знати. Клянуся Зевсом, цікавий я довідатися, що ж спричинило таку раптову зміну! Можливо, повпливала смерть твого приятеля Трамаха? — і, обтираючи пальці, якими тримав інжирину, без жодної паузи він додав байдужісіньким тоном: — Перепрошую, чим тут можна витерти руки?

Незворушний,