Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

Отримав, ото, отримав!..

Наступну годину Тогін чесно проспав, забившись у глухий кут, де нікому не заважав і ніхто не заважав йому. Солдатський організм, що звик із точністю піскового годинника відраховувати хвилини, змусив Шрамника прокинутися вчасно, і «везунчик» (коли замислитися, тепер — двічі «везунчик») попрямував за поясненнями до Шеддаля. У того, як виявилося, весь цей час тривала нарада. Нарешті вона скінчилася, офіцери почали розходитися, і Тогін зайшов до кабінету Шеддаля.

Старегх сидів за масивним кам'яним столом, утупившись у точку трохи нижче рівня очей — так, наче там, у невидимому для решти людей центрі, заховано відповідь на всі питання, які його мучать. Тогін здогадувався, що Шеддалю дуже важко — важче, напевне, ніж багатьом із них, бо на плечах у колишнього сотника, а нині — старегха, надто багато всього: чужі смерті, чужий біль, чужа поразка. Вірніше, навіть не так: свої смерті, свій біль, своя поразка. Тогіну навіть стало ніяково від того, що він відволікає цю людину від важливіших справ.

Але Шеддаль уже підвів очі на прибулого та вказав на стілець біля стіни:

— Сідай, десятнику.

Тогін присів на м’яке сидіння, не наважуючись відкинутись на обтягнену дорогим матеріалом спинку, аби не забруднити її. Він незграбно ворухнувся, випрямляючись, і цей жест одразу помітив старегх.

— Обернися, — звелів він. — Ну ж бо, обернися.

Тогін слухняно подивився через плече.

— Бачиш, матерія вже заплямована. Тож сідай зручно, і не турбуйся, десятнику. В крайньому випадку, змінять оббивку. Після війни, певна річ. Сідай зручно.

Він помовчав і додав стишено, більше для себе, ніж для Шрамника.

— Брехня, що немає незамінних людей! Кожен — незамінний. А от меблів у цьому світі завжди буде досить, поки житимуть люди.

Старегх зчепив пальці в замок і важкий, глибокий погляд втупився у «везунчика».

— Я вдячний тобі, десятнику, за те, що врятував хлопчика. Якби Хранитель Хіффлос знав це, гадаю, йому було б легше вмирати. Втім, я чомусь певен, що Ув-Дайгрейс перекаже цю радісну звістку панові Хранителю.

Тогін підвівся:

— Пробачте, старегху, я не знав…

— Звичайно, десятнику, не знав. Тепер — знаєш. Де зараз хлопчик?

— Спить, напевне. Коли ми прийшли, Укрін відіслав його на кухню та звелів, аби нагодували.

— Зрозуміло. Наскільки мені відомо, весь твій десяток залишився в Південно-Східній?

Тогін схилив голову:

— Так, старегху. І те, що я тут…

— …Зовсім ні про що не говорить! — перервав його Шеддаль. — Будь мудрішим, десятнику. Це війна. Те, що ти вижив, не позбавляє тебе честі, зовсім ні. А в тому, що ти врятував спадкоємця Хранителя, я бачу знамення небес. Я доручаю тобі доглядати за хлопчиком. Відшукай його і зроби, аби він вижив у коловороті подій, котрі дуже швидко ринуть на нас… Рід Хранителів не повинен перерватися. Дехто стверджує, що це просто забобони, але я думаю інакше. І потім, навіщо ризикувати?

— Так, старегху.

— Тоді будь ласкавий виконувати свої обов’язки, десятнику.

— Слухаю.

— Йди.

От так-так. А ти вже звинувачував Хранителя Хіффлоса… Боги, але що мені тепер робити з хлопчиськом?!

Тогін, як і раніше, вважав, що мало підходить на роль наставника. Але сперечатися зі старегхом не збирався. От і втрапив між двох вогнів… між трьох — залишаються ще Сог та Укрін.

Боги, що ж це коїться з нами?! Клинки грають у дивні ігри — використовують один одного, стають прибічниками або противниками державної влади! А досі ми ніколи не втручалися у державні справи. Поготів, якщо доводилось вибирати між Братством та офіційною владою. Що ж із нами коїться?!

Скінчивши перев’язувати рану, Шрамник вирушив на пошуки свого нинішнього підопічного.

Син Хранителя Південно-Східної мирно спав на вузькій лежанці, в кухонній роздягальні. Хтось дбайливо вкрив його теплою ковдрою, складеною вдвоє, але уві сні хлопчику стало спекотно, і він скинув її.

Тогін похмуро подивився на худе обличчя, на драний одяг.

Вони з Тессою ще спочатку вирішили, що обійдуться без дітей. «Можливо, колись пізніше, але не зараз». У Тогіна завжди виникали змішані почуття при спілкуванні з дітлахами, наче вони — якась третя категорія людей, — не чоловіки і не жінки. Надто щирі, надто злостиві, надто безпосередні. Звичайно, у заможних все інакше: няньки та вихователі роблять дітей правильними, і батькам не доводиться страждати від щонічних вересків немовляти або ж піклуватися, де пропадає хлопець, коли надворі вже глибока ніч. Це — у багатіїв, а Тогін частіше стикався з іншим — із босоногими замурзаними демонятами, що шмигали по ринку; із худорлявими дівчиськами, які торгували собою у вузьких провулках та були ладні за необхідності видряпати «гнилому клієнтові» очі. Він не бажав збільшувати кількість тих чи інших.

І от — його призначили наставником. У богів іноді химерні жарти.

Хлопчик наче відчув на собі важкий погляд Шрамника. Він здригнувся і розплющив очі.

— А, це ти… — сонно промовив «підопічний». — А мені наснився такий дурнуватий сон…

Погляд хлопчини забігав: той нарешті зрозумів, де знаходиться.

— Як?.. Чому?..

Він замовк, кусаючи кулак та кривлячись, аби не заплакати. Дивовижно; його однолітки напевне б розревілися. Мабуть, дається взнаки батькове виховання.

— Ми можемо піти звідси? — придушеним голосом запитав хлопчик. — Куди-небудь, аби не тут…

Тогін так нічого і не зрозумів, але кивнув:

— Ходімо.

Вони залишили кухню і зупинилися в коридорі. Лише зараз Шрамник усвідомив, що йому нема куди йти, його ще не приписали до жодної з казарм. Ну а хлопчині — поготів нема куди податися.

Тогін подивився на маленького супутника. Той тільки тепер дав волю сльозам — певно, не міг більше стримуватися.

— Поплач, — сказав Клинок. — Іноді допомагає. Краще не стримуватися.

«Підопічний», ридаючи, відмахнувся:

— Не розумієш! Там — куховари. Не міг же я при них…

Шрамник промовчав.

— О! — вигукнули позаду. — Ну-мо, подивимося, що тут у нас.

— Пане Дулгіне! Ви знаєте? Про тата?…

Лисий примружений чоловік кивнув:

— Чув, Гайхіле. Мені щиро жаль, що він загинув. Але можливо, тебе трохи втішить те, що він хоробро бився. Твій батько дав можливість врятуватися багатьом людям.

Ех, пане Дулгіне, всі завжди торочать одне й те ж: він хоробро бився. Але я зі свого досвіду знаю — це аж ніяк не втішає тих, кому кажуть подібні слова.

— Дякую, — сказав Гайхіл. — А що мені робити тепер?

Чоловік розгублено мигнув:

— Ходімо, влаштуємо тебе в лазареті. Там, щоправда,