Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Вилазь давай, - тихо звелів Родосвіт. Насилу розгинаючі здерев’яніли кінцівки, я вибрався звідти і брат схопив мене за свитку ще брудними від крові коня руками і я все зрозумів, щойно побачив братові очі.

- Через твою тупість, нестриманість і невігластво нас щойно не вбили. І мені довелося вбити цього лошака намарно. І тепер увесь Буків буде шукати де ж це подівся цілий роз’їзд, коли до стайн повернуться налякані коні. 

Родосвітові кулаки стискали мій комір, який тривожно тріщав. А потім він відпустив мене, вилаявся і пішов вмиватися снігом. Я сів там де стояв і теж прийнявся прикладати сніг до коміра, щоб прибрати кров з тканини. Чи щоб зайняти чимось руки. Дурна справа!

Поволі насувалася темрява ночі. Щоправда, що темніше ставало, то стихала негода. Та мене це не тішило. Бо це значило лише одне - незабаром зі своїх лігв повилазять тварини, і не те щоб білочки. Швидше гуля або вовкулака.

Ліс міг пробудити і щось страшніше. Батько мені розповідав як одного разу бачив у лісі справжнісіньких дів, що не так страшно як денниця або ржаниця, та все одно така могла утягнути до нетрів озера чи річки назавжди. Мене трохи заспокоїла думка що наразі всі водойми померзли, проте…

Можливо, батько просто лякав мене. До того ж я знав що ворожбити з Високого лісу не просто ялинки ростили та гриби збирали. Подейкували, що вони вміли здолати будь яку живу або не зовсім мертву істоту. І ось те, немертве, мене трохи непокоїло. Щоправда, я не знав наскільки далеко ми були від Високого лісу.

Я мовчки вилаяв себе за нестриманість і як міг помолився Ір’є щоб нас цієї ночі не вполювали у темному холодному лісі. 

- Що робитимемо з… - я вказав на тіла. Родосвіт перевірив їх, витягнув арбалетні бовти і до того ж прихопив мотузку з паска одного з полеглих. Я спалахнув зсередини, але нічого не сказав. 

- Сподіватимемося, гуль знайде це місце першим, аніж інші князівські роз’їзди - стримано відповідав брат, окроплюючи дерева навколо кров’ю мертвого лошака.