Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Я знімаю з себе безглузду і надто відверту спідню білизну, яка радше зганьбила мене, ніж виставила у вигідному світлі. 

Залишаюся посеред номера абсолютно оголеною. З якимось садизмом і холодною рішучістю тру обличчя, намагаючись змити весільний макіяж, але він, мати твою, водостійкий, просто так, сука, не змити.

Голова болить від шпильок і надмірно тугої зачіски. 

Смикаю одну за одною, груди розриває від ридань. 

Стаю під душ, намагаюся не думати про те, що щойно сталося між мною і Білецьким, ще наївно вірю в те, що він проспиться, зрозуміє, що накоїв, і пошкодує про свої слова.

Точно, так і буде!

Підбадьорюю себе, замотуюся в м'який білий рушник і виходжу з ванної кімнати, в якій, здається, провела щонайменше годину.

Свічки вже догоріли. Побачивши велике ліжко, всипане пелюстками троянд, до горла підступає гіркота, сльози течуть новим потоком. Поруч весільна сукня, фата, моя білизна.

У гніві й розпачі збираю все це і намагаюся заштовхати в сміттєвий кошик. Але сукня надто об'ємна, не влазить. Тож просто кидаю її на підлогу, наче непотрібне сміття, на що вона власне й перетворилася. Як і мої почуття до Захара. І наш шлюб...

Приниження. Ось що я відчуваю в цю хвилину. 

Усередині порожньо, а навколо тиша. Мерзенна, огидна, у ній з усього живого залишився тільки букет нареченої у вазі. 

Плакати більше не виходить, але дихати, як і раніше, складно. Скільки я так просиділа, вдивляючись у порожнечу? Годину? Дві? А хіба це взагалі важливо?

Емоції накривають із головою, несучи з однієї крайності в іншу. Здригаюся від шаленого бажання відшукати Захара і виплеснути всю образу в обличчя. 

І водночас згораю від потреби кинутися йому на шию. Добитися, завоювати. І неважливо, яким чином.

Хіба я так уявляла початок сімейного життя? Невже цього хотіла? Точно ні.

Для рідного батька виявилася просто річчю, черговою вдалою угодою. 

Коли він збирався все розповісти?

Не став дурних запитань, Юлю. Він і не думав.

Тільки зараз розумію, чому якось дивно на мене дивилася мама, і від цього стає ще гірше. Вона знала.

Усі знали. 

Морщуся і прикриваю очі долонею. Хочеться істерично сміятися, але голос і без того захрип.

Піднімаюся на ноги. Коліна підгинаються, але якимось жахливим зусиллям я змушую себе триматися. 
Десь тут мають бути речі, заздалегідь приготовані для мене. Зараз і стане в пригоді. До ранку я чекати точно не збираюся.

Швидко вдягаю джинси й піджак, наскільки це можливо, привожу себе до ладу. Не знаю, що я робитиму далі і куди піду, але в номері точно не залишуся. Мені тут дихати нічим. Хочеться вити побитим собакою на узбіччі.

Додому теж не повернуся. Не думаю, що в товаристві рідних лицемірів мені стане легше. Але й іти особливо нікуди. Можливо, вдасться кілька днів побути в подруги, а далі як складеться.

Роблю крок у бік дверей і завмираю. У голові спалахом проноситься думка: а раптом Захар зараз повернеться? Але  гальмую.

Він думає, що купив собі іграшку. Можна розважитися, а можна поставити на найдальшу полицю, поки не покриється пилом. Мене такий розклад точно не влаштовує. Я не терпітиму такого приниження. Нехай розважаються далі. Він і батько. Та що хочуть, хай роблять,  тільки без мене.

Різко відчиняю двері. На мене безглуздо втупилися два амбали в сірих костюмах. Кілька разів здивовано моргаю. Гублюся.

Лише за кілька секунд розумію, хто вони і навіщо кружляють навколо номера немов цербери. Набираю в легені побільше повітря, потім так само голосно видихаю. Злість надто швидко топить у каламутному болоті.

- Ви щось хотіли?

- Юліє Романівно, поверніться, будь ласка, в номер.

Зневажливий тон віддається в серці тупим болем.

- А якщо не хочу?

Я знаю, що відповідь мені не сподобається, але все одно чекаю.

- Давайте не погіршувати ситуацію. Ви тільки не ображайтеся, але у нас на ваш рахунок чіткі розпорядження.

Чоловік робить крок у мій бік. По тілу прокочується хвиля паніки. Змішується з і без того отруйними почуттями, осідаючи на саме дно. Ніхто ще не дозволяв зі мною так поводитися. 

Несвідомо відступаю назад. Чую гучний грюкіт дверей просто перед носом.

 Чудово. 

Я замкнена до ранку в номері для молодят, щоб ніхто не дізнався, що цієї ночі Білецький був не зі мною. 

Шукаю по кімнаті телефон. Збираюся зателефонувати батькові й вимагати, щоб він захистив свою дочку. 

Телефон під ліжком, мабуть, упав, коли я зручну позу шукала для зустрічі Захара. 

Знімаю блокування з екрана, але до списку контактів не доходжу. У мене світиться одне непрочитане повідомлення. Від незнайомого номера. 

Я думаю, що це чергове привітання з весіллям, не збираюся відкривати, але палець якось сам тисне на "прочитати".