Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

Приклав той вухо до землі, послухав та й каже:

— Він заснув біля криниці. Я чую, як він хропе, а тролиха сидить і чухає йому голову.

Тоді Пічкур покликав того, хто міг улучити на другий кінець світу, й попросив пустити в тролиху стрілу. Той пустив стрілу і влучив у тролиху. Вона так заревіла з болю, що збудила посланця, який мав принести воду на чай. І коли той примчав на королівське подвір’я, до визначеного терміну залишилася ще одна хвилина.

Пішов Пічкур до короля і каже:

— Вода принесена, і тепер я хочу нарешті отримати королівну, як ви обіцяли.

Та король побачив, що хлопець за ці дні ще дужче замурзався, — хіба личить йому такий зять? І придумав він нову умову.

— У мене на подвір’ї лежить триста сажнів дров, якими я хочу підсушити зерно в лазні. Якщо ти посидиш у лазні, поки згорять ті дрова, то отримаєш мою дочку, це вже моє останнє слово.

— Спробую, — сказав Пічкур. — Але дозвольте мені взяти одного свого товариша.

— Бери хоч усіх шістьох, — сказав король.

А сам собі подумав: «Нехай бере, там жару стане на всіх».

Пічкур узяв тільки того, що тримав у собі сім літ і п’ятнадцять зим, і ввечері подався з ним до лазні. Там було так гаряче, що могла б розтопитися й кахляна груба. А вийти звідти вони не могли, бо як тільки там опинилися, король узяв двері на засув та ще й почепив на них два великі замки.

Пічкур і каже товаришеві:

— Випусти-но шість або сім зим, хай стане приємне літнє тепло.

Той випустив свої зими, і жара спала. Але вночі вони почали мерзнути. Тоді Пічкур попросив свого товариша підігріти повітря двома літами. Після того вони міцно заснули і проспали до білого дня. Та коли вони почули, що король відмикає замки, Пічкур сказав:

— А тепер випусти ще дві зими, але останню — просто в пику королю.

Король відчинив двері лазні, а Пічкур зі своїм товаришем сидять і тремтять з холоду. Та тільки-но король переступив поріг, Пічкурів товариш дихнув зимою просто йому в обличчя, і він обернувся в замерзлу колоду.

— Тепер віддасте за мене свою дочку? — спитав Пічкур.

— Так, бери її і півкоролівства в посаг, — сказав король.

Він уже боявся опиратись далі.

Наказав король улаштувати бучне весілля і вистрілити на честь молодих з усіх гармат. Коли королівські служники пішли шукати по всій країні, чим їх зарядити, то взяли й мене. Дали мені пляшку каші й кошик молока, запхнули в гармату та й вистрілили мною аж сюди, щоб я розповів вам, як Пічкур одружився з королівною.

Кінь-велетень

Жили собі колись чоловік із жінкою, і мали вони дванадцять синів. Але найменший, коли дійшов віку, не захотів сидіти вдома.

— Піду, — каже, — в світ, може, знайду там своє щастя.

Батьки не пускали його, та хлопець усе поривався в дорогу.

— Ну йди, хай буде по-твоєму, — врешті сказали вони.

Пішов хлопець у світ і невдовзі дістався до королівського двору. Там він попросився на службу, і король узяв його.

А дочку того короля украв троль. Більше в нього не було дітей, тому король і все королівство перебувало у великій жалобі. Король пообіцяв, що віддасть дочку і півкоролівства тому, хто її врятує. Багато було таких, що хотіли одружитися з королівною, але ніхто не зміг її врятувати.

Хлопець прослужив у короля рік чи й більше, і захотілось йому додому, до своїх батьків. Прийшов він і довідався, що батьки вже померли, а брати поділили між собою їхній спадок і йому нічого не залишили.

— А мені хіба нічого не дісталося від батька й матері? — спитав він.

— Хто ж знав, що такий волоцюга, як ти, повернеться додому, — сказали брати. — Ну, та коли вже ти з’явився, то йди на пасовисько, там пасуться дванадцять кобил, ми їх ще не поділили, ото й буде твоя пайка.

— Дякую й за це, — сказав хлопець і, не гаючись, подався на гірську луку, де паслись дванадцять кобил.

Коли він прийшов туди, то побачив, що кожна привела по лошаті, а в однієї воно було більше за інших і шерсть на ньому аж світилася.

— Який ти гарний, жеребчику мій, — сказав хлопець.

— Гарний, але як ти забереш усіх лошат, щоб я міг ссати всіх кобил цілий рік, то побачиш, який я тоді стану великий і гарний, — відповів жеребчик.

Хлопець забрав усіх лошат і подався додому.

Через рік він прийшов на луку поглянути на кобил і на лоша. Воно було таке гладке, що шерсть на ньому аж світилася, і так виросло, що хлопець насилу сів на нього. А всі кобили знов привели по лошаті.

— Добре, що я дав тобі ссати всіх кобил, — сказав хлопець однорічному жеребчикові. — Тепер ти вже виріс, і я заберу тебе звідси.

— Ні, мені треба тут побути ще рік, — відповів жеребчик. — Забери лошат, щоб я знов міг ссати всіх кобил, і побачиш, який я стану до другого літа.

Хлопець забрав лошат. А коли прийшов на луку другого літа поглянути на кобил і на свого коника, то побачив, що кожна кобила знов привела по лошаті. Коник так виріс, що хлопець не міг дістати йому до гриви, і був такий гладкий і блискучий, що весь мінився.

— Торік ти вже був гарний і великий, конику мій, але тепер ти ще кращий. Такого коня немає навіть у короля. Тепер ти підеш зі мною.

— Ні, — відповів коник, — мені треба побути тут ще рік. Забери лошат, щоб я знов ссав усіх кобил до другого літа, тоді побачиш, який я стану.

Хлопець забрав лошат і пішов додому.

А коли він прийшов на луку через рік поглянути на своїх кобил і на коника, то був просто приголомшений. Таких коней він ще зроду не бачив. Коневі довелось лягти, щоб хлопець зміг сісти на нього, такий він був великий. Та й тоді хлопець насилу виліз йому на спину. І був такий гладкий, що шерсть на ньому блищала, мов дзеркало.

Цього разу кінь радо пішов з хлопцем. Коли він приїхав на ньому верхи до братів, вони аж руками сплеснули з дива, бо навіть не уявляли собі, що такі коні бувають на світі.

— Якщо ви добре підкуєте мого коня, дасте мені гарне сідло й