Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

їхніми слугами. 1507 року Менглі-Герей І надіслав листа черкаському наміснику князю Капусті, «приятелю» своєму, у якому попереджав про півторатисячний татарський загін, що займався розбоєм у степу, і просив старосту захистити кримських послів та купців від цих розбишак. 1526 р. Іслам-Герей прислав до Остафія Дашковича, старости Черкаського і Канівського, свого посла Ель Алмиш Емел Дема. Староста відправив посла назад з власною відповіддю. У жовтні 1528 р. Іслам-Герей знову прислав свого гінця і послів. Царевич просив Дашковича виділити йому місця для кочівлі і відправити послів до короля. Черкаський староста, виконавши прохання царевича щодо послів, відправив до нього свого слугу. Подібне відбувалося і 1532 р. Того ж таки року вже Саадет-Герей І після невдалої облоги Черкас вів переговори з Остафієм Дашковичем. Цікавим є той факт, що під час цих контактів воєвода і староста дають відповідь, не очікуючи вказівок зверху.

Зрозуміло, що прикордонні намісники мали від уряду загальну вказівку, як поводитися. На це недвозначно вказано в листі Сигізмунда І до Дашковича: «...Науку нашу через листи наші тобі... дали, яким звичаєм мав би... з ним (тут: Іслам-Гірея — Авт.) справу вести...». Але загалом, намісники мали діяти на свій страх і ризик, оскільки час не чекав, та й обстановка їм була відома краще. Наприклад, того ж таки 1528 року Сигізмунд І, даючи черкаському старості загальні вказівки, здебільшого повністю покладався на його досвід і знання у цій сфері.

Траплялися випадки, коли прикордонний урядник мав брати на себе весь тягар обов’язків дипломата до приїзду відповідних послів з центру. Подібне траплялося на міжурядових переговорах 1516—1517 рр., коли один посол — Іван Горностай — від’їхав з татарськими ярликами до Сигізмунда І, а інші — Гаштовт і Ратомський — ще не приїхали. Чамбули перекопців стояли вже біля Черкас, що вимагало невідкладних дій. У цих складних умовах роль литовського посла перебрав на себе О. Дашкович, і саме йому кримці на вимогу великого князя мали скласти присягу.

Така увага до посади воєводи і старости як людини, навколо якої концентруються всі аспекти політичного і воєнного життя міста, спостерігається і пізніше. Наприклад, Сигізмунд II Август дав згоду на від’їзд князя Костянтина Острозького з Києва тільки як велику милість і за умови, що він «під час безпечний» залишить Київ під таким же надійним захистом, як і за своєї присутності. Чи у 1562 р., коли король, дозволяючи остерському державцю Філону Кміту приїхати у власних справах до Вільна, ставив вимогу, аби Кміта перед цим забезпечив замок усім необхідним для надійної оборони. Як уже зазначалося, 1526 р. король взагалі заборонив О. Дашковичу залишати Черкаси з огляду на небезпеку татарського вторгнення. Така специфічність посади київського воєводи і місцевих старост виражена навіть у посланні Панів-Ради ВКЛ до короля у 1538 р.: «а інші панові воєводи, такі як Київський, Полоцький, Вітебський, ті завжди на замках воєводств своїх мешкають і мало на сеймах вальних бувають...».

Прикріплення до міста небезпечної доби поширювалось і на місцевих міщан, що було вписано в уставній грамоті великого князя Олександра Казимировича київським міщанам: «...а коли вість прийде про поганьство, тоді їм з міста не їхати, або їдучи з дому, мають на своє місце таких же добрих залишати, як і самі, які мають без них на службу нашу заступати».

Київський воєвода і старости, як знавці місцевого політичного життя, іноді виконували роль Великих послів до Криму. Так було 1500 р. з тодішнім київським воєводою Дмитром Путятичем. 1522 р. вже Остафій Дашкович разом з Онікеєм Горностаєм виконує місію Великого посла у Криму. На відміну від свого партнера, який саме й вів переговори з ханом та його оточенням, черкаський староста віз коштовності для хабарів кримським мурзам, виконував роль посередника в листуванні між Сигізмундом І і Мухаммед-Гіреєм І, а також мав секретну місію резидента при ханському дворі, на що недвозначно вказує широка інформація про політичні і воєнні плани й заходи кримців, що поступала від нього (див. далі. — Авт.). Існувала і зворотна тенденція, коли людей, що були послами у Криму або в інших татарських країнах, потім призначали старостами і воєводами в українських містах. Так, Матвій Заморенок, посол у Заволзькій Орді у 20-х роках XVI ст., був Чорнобильським намісником у 1526, 1531 і 1539 роках, Онікей Горностай був намісником Черкаським і Канівським у 1544—1547 рр., а Михайло Халецький, тричі посол у Великій Орді 1497—1501 рр. і посол до Криму 1521 р., обіймав посаду Овруцького старости упродовж 1522—1531 років тощо.

Таким чином, спираючись на викладені вище факти, можемо констатувати, що адміністрація і представники вищих станів населення українських земель становили основу дипломатичної служби Великого князівства Литовського у напрямку Криму, Казані і Заволзько-Ногайських орд — надавали стації (їжу, житло, засоби пересування), відповідали за безпеку послів і гінців. При цьому київський воєвода, а часом і старости, частіше черкаський, виконували роль дипломатичних посередників. Віддаленість українських земель від центру і чисельні пережитки удільних часів зумовлювали певну самостійність київського воєводи і черкаського старости у зносинах з Кримським ханатом.

Оборона осілого населення України від кримсько-турецьких нападів

У першій половині XVI ст. збройні сили ВКЛ мали типовий вигляд феодального війська, основу якого становило земське ополчення, або оборона земська. У ВКЛ таку назву мала служба військовозобов’язаних частин населення. В основі військової служби князівства було землеволодіння. Кожен, хто мав землю, повинен був її захищати, виходити на війну на коні й у повному озброєнні. Причому, залежно від розміру земельного наділу, кількості підвладного населення й, відповідно, власних матеріальних можливостей, землевласник мав виставляти, крім своєї персони, ще й відповідну кількість вояків «кінно й збройно».

До початку XVI ст. не існувало єдиного загального закону, який би визначав і регулював військову службу землевласників з їх маєтків. Тому реалії часу — катастрофічний стан, у якому опинилося Литва в останній третині XV — на початку XVI ст. внаслідок наступу Московщини і Кримського ханату, — почали вимагати врегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами. 1502 року на сеймі в Новгородку було встановлено фіксований мінімум, згідно з яким кожен князь, пан, зем’янин і дворянин має виставляти одного озброєного вершника з кожних десяти служб селян. Чверть століття показала, що тієї кількості вояків, що їх виставляли землевласники згідно з уставом, замало для потреб держави, і тому 1529 р. ця норма була знижена до 8 служб селян. Окрім вищезазначених норм, кожен землевласник мав право виводити на війну більшу кількість вояків «на ласку господарську», добровільно.