Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

його становища. Тоді доведеться вам залишити школу, заявляють йому. Добре. Я залишу. Він твердий. Його сиві пасма волосся вилазять на чоло. Його ніс червоніє. Його очі налиті сльозами. Впертий. Дуже впертий о. Ніколай у своїй вірі, у своїй службі єдиному Господу Богу небесному і царю православному земному. Ці два поняття розлучно для нього в’яжуться, і ніякі сили, ні земні, ні небесні, не можуть цього змінити.

Ну, але все-таки треба вчитись. З часом обидві сторони в дечому уступають. Гімназія поки що не має іншого духовника... І так кілька тижнів зовсім не було навчання релігії. О. Ніколай приходить, сідає, витирає кольоровою хустиною окуляри, насаджує їх на ніс, бере до рук журнал, довго до нього дивиться і от тільки наміряється когось викликати, як з задньої лавиці вводиться на весь зріст Валя Лискевич.

— Атєц Ніколай! — звертається він до нього настоящим язиком.

О. Ніколай відриває окуляри від журналу, підносить високо голову, нічого, розуміється, не бачить і кидає в простір:

— А что там?

— Да вот ґаварят, будто би первим комуністом бил сам Іісус Хрістос, — поважно зазначує Лискевич.

— Ґаварят, ґаварят!.. Кто ґаваріт? Развє такіє дуракі, как ти! Садісь! — обурено, хрипло вигукує о. Ніколай.

— Пажалуйста не руґайтесь! Я ґаварю серйозно! Садісь, садісь, не то заявлю діректору... Вмєсто учіться... Тьху, прасті Ґоспаді! А что там у нас било?

— Андрій Первозваний, — підказує йому хтось старе завдання, що його вже товчуть кілька лекцій. О. Ніколай нічого не пам’ятає, до журналу не заглядає, вірить на слово...

— Да, вот... Андрєй Первозваний. Харашо! Кто там что-нібуть а ньом раскажет... А ми вже, кажеться, а ньом ґаварілі? Нєт? Ну, харашо, харашо! Вот напрімєр... — дивиться куцозоро в журнал. — Кажеться, ещо не атвечал Ка-ґа-новіч... — Коротка перерва. Всі мовчать. — Ну! Каґановіч! Не слишіш?

— Ето єврей, — підказує йому учениця, що сидить у першій лаві.

— Ах! Єврей! Пачему ж ви малчітє? Ну, таґда вазьмьом... Вазьмьом... Дааа! Ну, вот...

— Отець Ніколай! — падає зненацька нове питання. Це вже Стасюк. Невинний, поважний, пильний... І що з ним сталося.

— Что там апять? — обурюється о. Ніколай.

— Я хотів вас, батюшка, запитати, що ніби, кажуть, має до нас приїхати сам митрополит з Варшави. І ми тут сперечаємося. Семенчук ось твердить, що це неправда, що митрополит до такого містечка, як наше, приїхати не може, що йому потрібна карета і білі коні і то четверо. Прошу вас, батюшка, скажіть на це...

О. Ніколай сміється. Сміється дрібно, від щирого серця. Така мова його розвеселила. Він, видно, сам цікавиться цим питанням, тому не сердиться і не кричить, а, висміявшись, починає відповідати:

— Да, да. Ґаварят, что мітрополіт прієдєт... А пачему йому нє прієхать. А мітрополіт єздіт нє бєлимі, а чорнимі лашадьмі...

Починається жива дискусія на тему прибуття митрополита. Питання сиплються зо всіх боків. А як митрополита ім’я, а хто він, а чи заїде до нашої школи, а чи буде благословляти народ. Минає час. О. Ніколай вичерпує всі питання, дає на все відповіді і намагається ще раз почати навчання. Але й тут не виходить. Встає Гриб, бере старий підручник історії церкви Смірнова і старанно несе його показати о. Ніколаю... Виникли, мовляв, сумніви, чи це видання можна вживати у школах. За Грибом зривається півкляси, бо ж усіх цікавить, що скаже в такій важливій справі о. Ніколай.

Той бере підручник, оглядає його зо всіх боків, дивиться на рік видання, на чергу видання і вирікає:

— Нєт, ґаспада! Я вже вам сказал... Етот учебнік не ґадіться! Нада вот такой, как у мєня... Трєтьє ізданіє Смірнова...

Добре. Всі задоволені. Всі вертаються на місця. Але ось іще один сумнів. Ще знайшовся сумнівний підручник. Це вже Мусійчук. Він бере той самий підручник, що перед хвилиною був в руках о. Ніколая і, не моргнувши бровою, несе його знов показувати. Знов усі зриваються, оточують зо всіх боків о. Ніколая. Знов падає присуд, знов всі задоволені і вертаються на свої місця. О. Ніколай має того досить. Рішуче і остаточно він когось нарешті викликає. Говорять про святого апостола Андрія Первозваного, що одного разу піднявся по Дніпрі аж до того місця, де тепер стоїть Київ, і там “водрузив” святий хрест і сказав по-рускі: “Атсюда распростанітся свєт вєри Хрістовой во все гради і сєлєнія землі руской”...

Тарабанить дзвінок. Кінець. О. Ніколай, як звичайно, не має часу задати нове завдання і, як звичайно, нічого не записує до журналу. Української молитви він не любить, тому намагається втікти скорше, ніж її прочитають. Ніхто його не стримує. Кінець! Кінець усьому. Ціла гімназія гуде, бурлить, рухається. Зо всіх клясів масою висипаються хлопці та дівчата, шукають свою одежу, кальоші, парасольки, капелюхи, берети. Перегукуються, хто з ким має йти, умовляються на зустрічі, спільну науку, відвідини кіна. По сходах спадає вниз водоспад молоді. По двох, по кількох, одинцем ідуть поволі, ділячись останніми враженнями, обмірковуючи все, що пережили. Сміх, гомін, перегуки, стукіт кроків по каменю, веселий посвист... Йдуть тісною вулицею, збиваються, то розсипаються, то знов збиваються, переганяються, або затримуються, щоб когось ще зачекати. Ось на паркані висить кольоровий папір число вісім. Біля нього пройшла юрба, і папір вже потрапив під десятки ніг, що ступають по ньому, замазують літери та слова, мішають його з брудом нерівного бруку.

Василь і Євген ідуть також. Всі, всі йдуть, а між ними он пішла Настя Мединська. На цей раз її проводить старший Гнатюк. Василь бачить їх спини; вони то ховаються за іншими спинами, то знов десь на закруті виринають...

ПІД ЗНАКОМ ВИБОРІВ

Сутеніє, падає осіння мжичка, бамкає великий дзвін, у різних місцях загоряються електричні жарівки, з’являються освітлені вітрини, а в них барвисті плякати, карикатури, кінові фотографії. Цвікова друкарня і друкарня Гайдебруха без перерви працюють. Велчикі бендюжники котяться зі станції, наладовані сувоями кольорового паперу. Невідомо, чи коли переживало це містечко щось подібне. Приїжджав колись цирк, був індійський факір Бен-Алі, якийсь поет Бой-Забойський читав в ліцеї свої твори, в інтимному театрі Вертінський рецитував свої пісні, була Плєвіцкая, був Аверченко, але все це було не те, що бачимо тепер. Двадцять чотири виборчі групи, двадцять чотири мужі довір’я, двадцять чотири виборчі комісії, двадцять чотири конкуренти, що виступили на політичну арену, вчепилися один одному в горло і розпочали бій... Бій не на життя — на смерть. Хто виграє,