Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Ніхто не чіпав стрілок годинника раніше, ніж я пішов, – сказав я. – Я пригадую, що звірив їх зі своїм наручним годинником. А проте, як ти слушно зауважила, це не має стосунку до нашої справи.

– А що ви думаєте, міс Марпл? – запитала Ґрізельда.

– Моя люба, мушу зізнатися, я не дивилася на справу під таким кутом. Те, що здалося мені вельми цікавим і вразило від самого початку, – це зміст записки.

– Я не бачу, що там може бути незвичайного, у тій записці, – сказав я. – Полковник Протеро лише написав, що він не може чекати довше.

– О двадцятій хвилині на сьому? – перепитала міс Марпл. – Ваша служниця Мері на той час уже сказала йому, що ви не повернетеся додому раніше, ніж о пів на сьому, і він, схоже, погодився зачекати вас до того часу. А проте о двадцятій хвилині на сьому він сідає за стіл і пише, «що далі він чекати не може».

Я пильно втупився у стару леді, відчуваючи дедалі глибшу повагу до її розумових здібностей. Її гостра кмітливість не пропустила того, чого ніхто з нас не помітив. Це й справді було дивним – надзвичайно дивним.

– Якби тільки, – сказав я, – на тій записці не був позначений час…

Міс Марпл кивнула головою.

– Саме так, – сказала вона. – Якби лишень на тій записці не був позначений час.

Я напружив пам’ять, намагаючись пригадати той клапоть поштового паперу, розмазаний почерк, а вгорі акуратно вписані цифри 6:20. Безперечно, ті цифри були зовсім несхожі на інші літери записки. Я хапнув ротом повітря.

– Припустімо, – сказав я, – час на записці не був проставлений. Припустімо, що десь приблизно о пів на сьому терпець полковникові Протеро урвався й він сів написати записку, що чекати більше не може. І коли він сидів за столом і писав, хтось увійшов крізь засклені двері…

– Або крізь двері звичайні, – припустила Ґрізельда.

– Він почув би, як скрипнули двері, і підвів би голову.

– Полковник Протеро був глухуватий, як ви, напевно, пам’ятаєте, – сказала міс Марпл.

– Так, це правда. Він би не почув скрипіння дверей. Байдуже, яким шляхом убивця проник до кабінету, він підкрався ззаду до полковника й вистрелив у нього. Потім він побачив записку й годинника, і в нього виникла одна думка. Він написав 6:20 над текстом записки й поставив стрілки годинника на 6:22. То була дуже розумна думка. Вона надавала йому – чи так він подумав – незаперечне алібі.

– І нам треба тільки знайти людину, – сказала Ґрізельда, – яка має залізне алібі на 6:20, але не має алібі на справжній час убивства – а це не так легко. Ми не знаємо точного часу, коли було скоєне вбивство.

– Ми можемо окреслити його досить вузькими рамками, – сказав я. – Гейдок назвав 6:30 як останню межу. Я думаю, її можна зсунути до 6:35, бо, виходячи з міркувань, які ми щойно розглянули, уявляється очевидним, що Протеро не міг виявити нетерпіння раніше, аніж о 6:30. Я думаю, ми знаємо час убивства з великою точністю.

– А потім я ж чула постріл – так, я його напевне чула. І я тоді ні про що не подумала – зовсім ні про що. Як прикро! Але тепер, коли я намагаюся його пригадати, мені здається, що він чимось відрізнявся від тих звичайних пострілів, які ми чуємо. Атож, різниця була.

– Він був гучніший? – спробував уточнити я.

Ні, міс Марпл не думала, що він був гучніший. Їй було нелегко визначити, у чому саме він відрізнявся, а проте вона наполягала, що він таки відрізнявся.

Я міг би подумати, вона намагається переконати себе в тому, що чула постріл, замість точно пригадати, яким він був, але щойно вона розгорнула перед нами настільки чітку картину того, що сталося, скинувши таким гострим поглядом на проблему, що я не міг не відчути глибоку повагу до неї.

Міс Марпл підвелася на ноги, промурмотівши, що їй час додому, але для неї було такою великою спокусою повернутися сюди й обговорити справу з любою Ґрізельдою. Я провів її до стіни, що розділяла території наших володінь, і, повернувшись, побачив, що Ґрізельда поринула в глибокі роздуми.

– Ти все ще думаєш про ту записку? – запитав я.

– Ні.

Її охопило легке тремтіння, і вона нетерпляче стенула плечима.

– Ти знаєш, Лене, про що я думала? Як люто хтось ненавидить Анну Протеро!

– Ненавидить?

– Так. Ти хіба не бачиш? Проти Лоренса немає жодних реальних доказів. Усе, що може свідчити проти нього, має, як то кажуть, характер непрямий і випадковий. Якби йому не заманулося самому прийти в поліцію, ніхто б і не подумав пов’язати його з убивством. Але з Анною історія інша. Думаю, хтось знав, що вона була тут точно о шостій годині двадцять хвилин, бо й годинник, і час, проставлений на записці, вказують на неї. Я не думаю, що стрілки годинника переставили лише для алібі, думаю, тут усе не так просто – перед нами пряма спроба перекласти вину на неї. Якби не твердження міс Марпл, що вона не мала при собі пістолета, і якби старенька не помітила, що вона затрималася лише на мить, перш ніж піти до сарайчика-студії… Атож, якби не це… – Вона знову затремтіла. – Лене, я відчуваю, що хтось дуже ненавидить Анну Протеро. Мені це дуже й дуже не до вподоби.

Розділ дванадцятий

Мене покликали до кабінету, куди увійшов Лоренс Реддінґ. Вигляд у нього був змучений і, я сказав би, зацькований. Полковник Мелчет зустрів його приязно, майже сердечно.

– Ми хочемо поставити вам кілька запитань – тут, на місці вбивства, – сказав він.

Лоренс усміхнувся з глузливим виразом.

– Здається, французький метод? Реконструкція злочину?

– Мій любий хлопче, – сказав полковник Мелчет. – Не переходьте з нами на такий тон. Чи вам відомо, що ще одна особа заявила, ніби вона вчинила злочин, який ви приписуєте собі?

Ці слова справили на Лоренса болючий і негайний ефект.

– Ще одна особа? – перепитав він, заникуючись. – Яка особа?

– Місіс Протеро, – сказав полковник Мелчет, дивлячись на нього.

– Абсурд. Вона цього не зробила. Вона не змогла б. Це неможливо.

Мелчет урвав його.

– Може, ви здивуєтеся, але ми також не віримо в її розповідь. Як не віримо, мушу додати, й у вашу. Доктор Гейдок категорично стверджує, що вбивство не могло відбутися в той час, який ви називаєте.

– Доктор Гейдок таке сказав?

– Так, сказав, і ви бачите, що його слова виправдовують вас, хочете ви цього чи ні. А тепер ми хочемо, щоб ви нам допомогли й точно розповіли про те, що сталося.

Лоренс досі вагався.

– Ви не обманюєте мене – про місіс Протеро? Ви справді не підозрюєте її?

– Даю слово честі, – сказав полковник Мелчет.

Лоренс зробив глибокий вдих.

– Я був дурнем, – сказав він. – Дурнем заплішеним. Як я міг припустити бодай на хвилину, що це зробила вона…

– Може, ви все-таки розповісте нам, як усе було? – запитав головний констебль.

– Мені немає чого особливо розповісти.