Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

Він зробив паузу.

– Нам усе відомо, – сказав полковник Мелчет. – Ви можете думати, що ваші почуття до місіс Протеро, а її почуття до вас становлять глибоку таємницю, але насправді про них знали та їх обговорювали. Тож тепер усе неминуче вийде на поверхню.

– Ну тоді гаразд. Думаю, ви маєте рацію. Я пообіцяв вікарію, який тут сидить, – він подивився на мене, – поїхати звідси. Я зустрівся того вечора з місіс Протеро у своїй майстерні о шостій п’ятнадцять. Я сказав їй про те, що вирішив. Вона погодилася, що іншого виходу нам не лишається. Ми… Ми з нею попрощалися.

Ми покинули майстерню, і майже відразу доктор Стоун приєднався до нас. Анна змогла зберегти поведінку, що була дивовижно природною. Я не зміг. Пішов із доктором Стоуном до «Синього кабана» й напився. Потім я вирішив піти додому, та коли я підійшов туди, де дорога завертає в цей провулок, то змінив свій намір і вирішив піти побачитися з вікарієм. Я відчув гостру потребу поговорити з кимось про своє становище.

Коли я підійшов до дверей, служниця сказала мені, що вікарія нема вдома, але він скоро буде й полковник Протеро сидить у кабінеті й чекає на нього. Я не захотів піти геть, бо це мало б такий вигляд, ніби я ухиляюся від зустрічі з ним. Тому я сказав, що теж почекаю, і пішов до кабінету.

Він замовк.

– І що далі? – запитав полковник Мелчет.

– Протеро сидів за письмовим столом – точно в тій позі, у якій ви його знайшли. Я підійшов і доторкнувся до нього. Він був мертвий. Потім я подивився вниз і побачив, що на підлозі поруч із ним лежить пістолет. Я підняв його й відразу побачив, що то мій пістолет. Думки закрутилися в мене в голові. Мій пістолет! І тоді я відразу прийшов до одного висновку. Цей пістолет якось потрапив на очі Анні, і вона подумала, що може скористатися ним, коли життя стане для неї зовсім нестерпним. Можливо, він сьогодні був у неї. Після того як ми розлучилися в селі, вона, певно, прийшла сюди – і! Я мало не збожеволів, думаючи про це. Але так я подумав. Я поклав пістолет собі до кишені й пішов геть. Відразу за хвірткою церковного дому я зустрівся з вікарієм. Він сказав щось приязне й нормальне про зустріч із Протеро, а мене раптом опанувало божевільне бажання зареготати. Його поведінка була звичайною й повсякденною, а я був до краю напружений і знервований. Пам’ятаю, я викрикнув йому щось абсурдне й, побачивши, як змінився вираз його обличчя, ледь не збожеволів, думаю. Я пішов далі – я йшов і йшов – і зрештою далі витримати не міг. Якщо Анна вчинила цю жахливу річ, то я принаймні був морально відповідальний за неї. І тоді я пішов у поліцію й зізнався в убивстві.

Коли він закінчив свою розповідь, у кімнаті запанувала мовчанка. Потім полковник Мелчет сказав діловим голосом:

– Я хочу поставити вам тільки одне або два запитання. По-перше, ви доторкалися до тіла чи пересували його в якийсь спосіб?

– Ні, я навіть не чіпав його. Було видно, що він мертвий без потреби торкатися його.

– Ви помітили на столі записку, почасти затулену тілом полковника?

– Ні.

– Ви намагалися переставити стрілки годинника?

– Я не торкався годинника. Я, здається, пам’ятаю, що годинник лежав перекинутий на столі, але я не доторкався до нього.

– А тепер повернімося до вашого пістолета. Коли ви бачили його востаннє?

Лоренс Реддінґ замислився.

– Мені важко сказати точно.

– Де ви його тримали?

– Серед різного мотлоху у вітальні мого котеджу. На одній із полиць книжкової шафи.

– Ви так недбайливо поставилися до його зберігання?

– Так. Я про нього, власне, і не думав. Він просто лежав там та й годі.

– Отже, кожен, хто заходив до вашого котеджу, міг узяти його?

– Так.

– І ви не можете пригадати, коли востаннє бачили пістолет?

Лоренс насупив брови, намагаючись пригадати.

– Я майже переконаний у тому, що позавчора він був ще там. Пам’ятаю, як відсунув його вбік, шукаючи стару люльку. Я думаю, це було позавчора, але це могло бути й на день раніше, ніж позавчора.

– Хто приходив до вашого котеджу останнім часом?

– О! Безліч людей. Одні завжди туди заходять, а інші виходять. Позавчора я мав щось подібне до чайної вечірки. На ній були Летиція Протеро, Денніс та їхня компанія. А іноді мене відвідують і місцеві старушенції, по одній або по кілька осіб.

– Ви замикаєте котедж, коли йдете?

– Ні. Чому, власне, я повинен його замикати? Красти в мене нема чого. І ніхто в цій місцевості ніколи не замикає своїх будинків.

– Хто допомагає вам по господарству?

– Стара місіс Арчер приходить щоранку «прибратися», як вона каже.

– Як ви думаєте, вона зможе пригадати, коли пістолет лежав на своєму місці востаннє?

– Я не знаю. Можливо. Але сумлінне витирання пилюки, як мені здається, не належить до її переваг.

– То виходить, що хто завгодно міг узяти цей пістолет?

– Схоже, що так.

Відчинилися двері, й увійшов доктор Гейдок з Анною Протеро.

Вона стрепенулася, побачивши Лоренса. Він, у свою чергу, ступив невпевнений крок до неї.

– Пробачте мені, Анно, – сказав він. – Було страхітливою дурістю подумати те, що я про вас подумав.

– Я… – сказала вона, затнувшись, а тоді подивилася благальним поглядом на полковника Мелчета. – Доктор Гейдок сказав мені правду?

– Що містер Реддінґ перебуває поза підозрою? Так, це правда. А тепер скажіть, навіщо ви намагалися збити нас із пантелику, місіс Протеро? Навіщо?

Вона сором’язливо всміхнулася.

– Ви, певно, гадаєте, я припустилася непрощенного вчинку?

– Скажімо так – ви вчинили вельми по-дурному. Але цьому кінець. А зараз, місіс Протеро, мені потрібна істина – абсолютна істина.

Вона серйозно кивнула головою.

– Я вам усе розповім. Я думаю, вам уже все відомо – все про все.

– Так.

– Ми домовилися з Лоренсом – із містером Реддінґом – зустрітися ввечері в його майстерні. О шостій п’ятнадцять. Ми з чоловіком поїхали в село разом. Я хотіла трохи походити по крамницях. Коли ми розлучалися, він мимохідь згадав, що має намір зустрітися з вікарієм. Я не могла попередити про це Лоренса й дуже хвилювалася. Адже ми мали зустрітися з ним у саду церковного дому, тоді як мій чоловік перебуватиме в церковному домі.

Її щоки почервоніли, коли вона це сказала. Хвилина була для неї не дуже приємною.

– Я подумала, що, можливо, мій чоловік не перебуватиме там довго. Щоб з’ясувати це, я пройшла заднім провулком до саду. Я сподівалася, ніхто мене не побачить, але, звичайно, стара міс Марпл була у своєму садку. Вона зупинила мене, і ми перекинулися кількома словами, і я сказала їй, що йду зустрітися з чоловіком. Я відчувала, що повинна щось їй сказати. Не знаю, повірила вона мені чи ні. Вона здалася мені якоюсь дивною.

Коли я з нею розлучилася, то пішла прямо до церковного дому й завернула за ріг будинку, до скляних дверей кабінету. Я підійшла до них дуже обережно, сподіваючись почути всередині гомін голосів. Але, на мій подив, жодного голосу звідти не було чути. Я лише зазирнула всередину, побачила, що кімната порожня, і поквапилася через моріжок до сарайчика-майстерні, де до мене майже відразу приєднався Лоренс.

– Ви кажете, кімната була порожня, місіс Протеро?

– Так, мого чоловіка там не було.

– Диво дивне.