Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

німців, що концепція Власова є найбільш прийнятною формою нової організації всіх «народів Росії». Німецькими дорадниками в цьому питанні були, головним чином, балтійські аристократи, знання яких про сучасну Росію базувалися на тому, що вони перед 1917 роком займали у царській Росії високоплатні посади та розуміли російську мову. Від усіх соціально-політичних процесів останніх 25 років вони були так само далеко, як і всі інші західні європейці. Вони мріяли тільки про знищення комунізму та поворот до своїх теплих місць в небольшевицькій Росії.

Не маючи іншого виходу, німці були змушені остаточно визнати Український Національний Комітет в Німеччині — як єдиного репрезентанта українського народу перед німецькою владою та верховний керівний орган для всіх українців на території Німеччини та її підвладних країн. Комітет був умандатований усіма політичними угрупованнями та громадськими організаціями і отримав прерогативи законодавчої та виконавчої влади для всіх українців і їх досі існуючих та ново-організованих військових частин. Переговори закінчилися в кінці лютого 1945 року, а на початку березня німецька влада затвердила Комітет і видала дозвіл на організацію нової української армії.

Так само був затверджений Комітет Кавказьких націй під проводом Михайла Кедії та ген. Захарадзе, визнана Білоруська Центральна Рада під проводом проф. Островського, Комітет Козаків під проводом інж. Глазкова та незалежні комітети мусульманських народів. Зовсім окремо, з великою помпою, був прокламований, чомусь не в Берліні, а в Празі, Комітет генерала А. Власова. Незважаючи на тверду антиімперіалістичну наставленість представників усіх неросійських націй, він далі називав себе визвольним комітетом всіх «народів Росії». Всі ці народи через своїх представників офіційно запротестували. З уваги на те, що неросійські комітети були майже силою виборені від німців, всі німецькі симпатії були на боці Комітету Власова. Для нього робилася велика пропаганда в пресі, по радіо та у фільмах. Власов мав величезні матеріальні засоби, розкішні приміщення для штабів, наче справжній феодал. Всі інші національні комітети залишалися майже невідомими, душилися по малих розбитих готеликах, без приміщень і без засобів. Фінансову кризу Українського Комітету рятували евакуйовані з України громадські установи.

Одначе, які б труднощі не були, новонароджений Український Комітет під проводом ген. Шандрука в березні 1945 року розпочав свою громадсько-політичну та військову роботу згідно власного плану. Цю позитивну роботу Комітет виконував так довго, як довго це дозволяли об'єктивні умови.

Тарас Бульба-Боровець

УКРАЇНСЬКА АРМІЯ В НІМЕЧЧИНІ

Розділ з книги «АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ»

 

а початку березня 1945 року Український Національний Комітет в Німеччині видав відозву до всіх українців на німецькій території та в контрольованих Німеччиною країнах з повідомленням про своє заснування. Цією відозвою Комітет проголосив свою програму та організацію нової української армії при німецьких збройних силах. Нова армія за схемою складалася з двох основних частин:

— регулярної наземної армії, що мала завдання боротися на східному фронті проти ворога України — СРСР, та

— іррегулярної частини, що мала офіційну назву — Група «Б» Української Національної Армії.

Група «Б» мала завдання перекинутися на східний фронт для диверсійно-партизанської акції проти комуністів в Україні. Армія підлягала наказам генерала Шандрука. Начальником штабу армії був призначений полковник Аркадій Валійський. Командиром Групи «Б» — отаман Тарас Бульба-Боровець. Начальником штабу Групи «Б» — полковник Андрій Доллуд, а потім — полковник Іван Коваль, з нової еміграції.

Згідно опрацьованого плану штабу ген. Шандрука до складу регулярної частини УНА мали входити:

— організована в Галичині заходами Українського Центрального Комітету в 1943 році одна піхотна дивізія «Галичина», що отримувала назву — Перша Дивізія УНА,

— всі наявні менші та більші українські добровольчі військові частини при різних німецьких з'єднаннях, що досі носили назву — Українське Визвольне Військо,

— всі особи української національности, які добровільно служили при німецьких військах, технічних та транспортних колонах,

— всі добровольці української національности з-посеред військовополонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані кацетники,

— всі добровольці української національности, вже досі включені в ряди Російської Визвольної Армії ген. Власова, які виявляли бажання перейти в свою національну армію,

— всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з'єднань.

Згідно плану, опрацьованого штабом Групи «Б», в склад цієї іррегулярної частини мали входити добровольчі кадри за індивідуальним підбором та вибором штабом групи з усіх існуючих готових формацій УНА, а також шляхом амністування кадрів з кацетів. Група була спочатку запланована на 5.000 вояків. Потім штаб обмежив її силу до 1.500 чоловік, розбитих на малі бойові одиниці силою роя воєнного часу, керованого офіцером. В партизанських операціях окремі рої могли, на випадок потреби, з'єднуватися в чоти та сотні, діяти більшими відділами, рекрутуючи на місцях нових партизан в Україні.

На підставі попередніх підрахунків, штаб УНА міг набрати до 250.000 військовоздатних українських кадрів, з числа тих, що взимку 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східному фронті. Чверть мільйона готових, добре вишколених вояків усіх родів зброї. Згідно організаційного плану армії, затвердженого Комітетом та штабом УНА, 1-ша дивізія мала якнайшвидше перерости в корпус, а інші нові частини мали організовуватись в багатьох пунктах в окремі бриґади за родами зброї. Потім готові бриґади мали бути зведені, шляхом їх реорганізації, в нові дивізії. База кадрів для армії була колосальна, але знову так, як 1941 року в Україні, не було сприяючої політичної кон'юнктури для творення армії. Війна наближалася до кінця.

Намічені військові плани Українського Комітету не були повністю здійснені з двох головних причин:

— тому, що німці одною рукою ці плани затверджували, а другою — на кожному кроці їх саботували,

— і тому, що в травні 1945 року наступила капітуляція Німеччини.

Навіть перекинення першого батальйону Групи «Б», що вже в квітні 1945 року був готовий і з яким я мав намір відлітати зі своїм штабом в Україну, не відбулося, оскільки німецькій авіації вже не вистачало на такі операції пального. Нам, натомість, запропонували робити короткі десанти зараз за фронтом — на польсько-чеську територію, — на що ми не дали згоди. Так операція відкладалася аж до капітуляції Німеччини.

Поштовхом до німецького саботажу українських військових планів були провокаційні антиукраїнські заходи москалів. Вони дуже гостро виступали проти Українського Комітету взагалі, а проти нашого військового пляну зокрема. Вони навіть доносили на українців, називаючи «комуністами». Така поведінка москалів випливала з їх імперіалістичного чаду, а також тому, що Український Комітет домагався