Читати книгу - "Стрілець. Темна вежа І"

Двері тріщали й здригалися під натиском тіл переслідувачів, і стрілець почув її голос: «УБИВЦЯ! ВАШІ ДУШІ! ДИЯВОЛЬСЬКА РАКОТИЦЯ!»

Зірвавшись із петель, двері впали всередину, ляснувши об підлогу, наче в долоні, і здійнявши пил. На стрільця напирали чоловіки, жінки, діти. Полетіли плювки й палиці. Стрілець випустив у них усі кулі, й вони попадали, як кеглі у грі на очки. Він задкував до цирульні, по дорозі штовхнув ногою бочку з борошном, і вона покотилася на людей. Швиргонув у них каструлею з кип’ятком, у якій було дві щербаті небезпечні бритви. Та вони напирали на нього, несамовито горлаючи на різні лади. Звідкись долинав голос Сильвії Пітстон, яка нацьковувала їх, — його інтонації безладно змінювалися, були то висхідними, то низхідними. Стрілець заштовхував патрони у ще не охололі барабани, вдихаючи запах цирульні і власної горілої шкіри, бо мозолі на кінчиках пальців пообпікалися.

Крізь чорний хід він вибіг на ґанок. Тепер у нього за спиною був ліс, який повністю затуляв місто, котре припало до його брудної стопи. З-за рогу вибігли троє чоловіків із широкими усмішками зрадників на обличчях. Побачили його, помітили, що він теж на них дивиться, за мить до того, як він скосив їх пострілами, усмішки застигли в гримасі жаху. Слідом за ними з вереском вибігла жінка. Завсідники Шеба знали цю здоровенну товстуху як тітоньку Мілл. Постріл відкинув її назад, і вона впала на спину, розкинувши ноги, як шльондра, спідниця її непристойно задерлася, оголивши стегна.

Спустившись сходинками вниз, він позадкував до пустелі: десять кроків, двадцять. Задні двері цирульні стрімко розчинилися настіж, і люд висипав на вулицю. Краєм ока він вихопив із юрби Сильвію Пітстон. І відкрив стрільбу. Тіла важко осідали на землю, падали на спини, перекидалися через поручні в пилюку. У вічному пурпуровому світлі дня ніхто з них не відкидав тіні. Він усвідомив, що кричить. Увесь цей час кричав. Його очі були наче надтріснуті шарикопідшипники. Яйця піднялися й притислися до живота. Ноги не згиналися. У вухах дзвеніло.

Набої в барабанах скінчилися, і люди бурхливою лавиною кинулися на нього, стрільця, що якимось незбагненним чином перетворився зараз на суцільне Око й суцільну Руку. І він стояв, захлинаючись власним криком і перезаряджаючи револьвери, а його свідомість, що ніби перебувала осторонь і здалеку, спрямовувала руки, дозволяючи їм вправно виконувати трюки з перезаряджанням. Невже він не може підняти руку, сказати їм, що витратив тисячу років, аби опанувати цей та інші фокуси, повідати їм про револьвери й кров, що їх освятила? Може, але не власними устами. Зате його руки були майстерними оповідачками.

Коли він закінчив перезаряджати свою зброю, вони наблизилися до нього майже впритул. У чоло йому втрапила палиця й зідрала шкіру. З ранки миттю почала сочитися кров. За дві секунди вони будуть від нього на відстані простягненої руки. На передовій лінії він побачив Кенерлі, молодшу дочку Кенерлі (десь років одинадцяти), Субі, двох завсідників бару, шльондру Емі Фелдон. Він викосив усіх, і не тільки їх, а й тих, що йшли позаду. Тіла, немов опудала, глухо гепалися на землю. Кров і мізки так і струмували.

Приголомшені, вони на якусь мить загаялися, й обличчя юрби розпалося на окремі фрагменти — лиця збитих із пантелику людей. Якийсь чоловік під акомпанемент власного вереску виписував великі кола. Жінка з пухирями на руках задерла голову в небо і збуджено реготала. Чоловік, якого стрілець уперше побачив, коли той із набурмосеним виглядом сидів на східцях крамниці, з переляку наклав у штани.

Щойно він устиг перезарядити один револьвер, як побачив, що до нього, розмахуючи стиснутими в руках дерев’яними хрестами, з лементом на всіх вітрилах мчить Сильвія Пітстон.

— ЛУКАВИЙ! ДИЯВОЛ! ДІТОВБИВЦЯ! МОНСТР! ЗНИЩТЕ ЙОГО, БРАТИ Й СЕСТРИ! РОЗЧАВІТЬ ГАДА-ДІТОВБИВЦЮ!

Дві кулі, випущені в обидва розп’яття, розтрощили на друзки дерев’яні перекладини, ще чотири влучили жінці в голову. Було таке дивне враження, що вона якось зібгалася, увібравши своє тіло всередину, ніби закрила акордеон.

На мить люди, як у живій картині, застигли в своїх позах, зачудовано втупившись у неї поглядами, а тим часом пальці стрільця професійно перезаряджали револьвери. Гарячий метал немилосердно обпікав шкіру пальців, залишаючи на пучках чіткі сліди у вигляді кружалець.

Людей поменшало: він викосив їх, неначе косар — траву. Він гадав, що смерть жінки змусить їх відступити, але хтось метнув у нього ножа. Руків’я влучило йому просто в перенісся, і стрілець упав. Згусток осатанілої юрби вже тягнувся до нього руками. Він знову розстріляв усі патрони, а порожні гільзи сипалися на нього. Голова розколювалася, перед очима пливли великі коричневі кола. Один із пострілів не влучив у ціль, проте решта розправилася з одинадцятьма нападниками.

Та вони — ті, що досі були живі, — все ж таки добралися до нього. Він розстріляв чотири патрони, які встиг загнати в барабан, а потім збіговисько заходилося духопелити його та наносити колоті рани. Кількох нападників, що повисли на його лівій руці, він скинув із себе, й вони гепнулися на землю. Руки заходилися виконувати свій безвідмовний трюк. На нього градом сипалися стусани. У плече. По спині. По ребрах. У сідницю встромили предмет, що міг бути виделкою. Якийсь маленький хлопчик, протиснувшись крізь натовп, устиг один раз сильно різонути його по литці. Стрілець зніс йому голову.

Юрба поріділа, і він знову дав їм жару, цього разу стріляючи в спини. Ті, що лишилися, почали відступати до роз’їдених повітряною ерозією будівель пісочного кольору. Та руки продовжували свою справу, немовби послужливі пси, готові виконувати для тебе сальто не раз і не два, а цілу ніч. Ці руки косили на ходу. Останній саме спромігся видряпатися на східці заднього ґанку цирульні, коли стрільцева куля наздогнала його, втрапивши у потилицю. «А-а!» — скрикнув чоловік і звалився зі сходів. Таким було передсмертне слово Талла, що поставило крапку в їхніх стосунках.

Знову запанувала тиша, заповнивши собою дурманну порожнечу.

На тілі стрільця було, мабуть, зо двадцять ран, і всі вони були несерйозними, за винятком глибокого порізу на литці. Він перев’язав її стрічкою, вирваною з сорочки, підвівся з землі й оглянув поле бою.

Вони лежали хвилястим, зиґзаґоподібним ланцюгом, що зміївся від чорного входу цирульні до того місця, на якому стояв стрілець. Лежали в найрізноманітніших позах. І ніхто не справляв враження сплячого.

Він рушив уздовж стежини мерців, на ходу перелічуючи їх. У крамниці якийсь чолов’яга незграбно розкинувся на підлозі, любовно обіймаючи надтріснуту банку