Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

«Любові своїй я офірую самого себе, а також і ближнього свого, як самого себе»,— так слід казати всім, хто творить.

Всі, хто творить,— несхитні.

Так казав Заратустра.

ПРО ЖЕРЦІВ

Якось Заратустра дав знак своїм учням і сказав їм такі слова:

«Ось — жерці; хоч вони мені також вороги, проходьте повз них мовчки, з мечем у піхвах!

Серед них теж є герої; чимало з них тяжко мучились: тому вони прагнуть, аби страждали всі.

Це запеклі вороги: нема більше мстивості, ніж у їхній смиренності. І легко занечищується той, хто на них нападає.

Та моя кров споріднена з їхньою кров'ю: і я хочу, щоб мою кров шанували навіть у їхній!»

Коли вони проминули жерців, Заратустру огорнула скорбота, та боровся із нею він недовго, і повів свою мову так:

— Шкода мені цих жерців. Вони мені огидні, проте це найменша прикрість, якої я зазнав серед людей.

Однак я страждав і страждаю з ними: для мене це тавровані невільники. Той, кого вони звуть спасителем, закував їх у пута.

У пута облудних цінностей і безумних слів! Ох, якби хто-небудь урятував їх від їхнього спасителя!

Колись їх носило морем, вони сподівались пристати до безпечного острова,— та вилізли на заснуле страховище!

Облудні цінності і безумні слова — найжахітніше страховище для смертних; довго воно спить у людині, перше ніж призводить до загибелі.

Та зрештою страховище прокидається, підходить, жере і ковтає все, що шукало на нім притулку.

Ох, погляньте лише на ті притулки, що збудували собі жерці! Храмами називають вони свої запашні печери.

Ох, там несправжнє світло й задушне повітря! Душа там не сміє злетіти до своїх висот!

Адже так велить їхня віра: «Навколішки увіходьте до них, грішники!»

Воістину, волію бачити безсоромного, ніж нещирий сором і благоговіння в їхніх очах!

Хто сотворив собі ті печери і стежки каяття? Часом не ті, що ховались і соромились неба ясного?

Аж коли крізь повалені покрівлі знову прогляне ясне небо на траву і червоний мак біля зруйнованих мурів, я знову поверну своє серце до того Бога.

Вони називали Богом те, що суперечило їм і завдавало страждань: воістину, поклоніння їхнє було героїчним!

Вони не вміли любити свого Бога інакше, як розп'явши на хресті людину!

Вони гадали жити, як мерці; у чорні шати обгорнули свої трупи, і навіть від їхньої мови відгонить мені смородом склепів.

Жити поблизу них,— немов сидіти на березі чорного ставу, в якому в солодкій задумі виспівує жаба.

Їм слід було б заспівати ще краще, щоб я повірив у їхнього спасителя; тоді б і його апостоли здались мені спасенними!

Я б хотів бачити їх голими: тільки краса повинна навертати до каяття. Адже кого переконає та запутана скорбота!

Воістину, не свобода, і не сьоме небо свободи привели їхніх спасителів! Воістину, самі вони у пошуках пізнання ніколи не ступали дорогами здорового глузду!

Дух цих спасителів був дірявий, і кожну дірку вони затикали своїм божевіллям, затичкою, яку вони нарекли Богом.

Їхній дух втопився у співчутті, і коли їх надимало і розпирало від співчуття, зверху завжди зоставалася велика глупота.

Люто, з криком поганяли вони отару, немов до майбутнього вела тільки одна стежина! Воістину, навіть ці пастирі були вівцями!

Ці пастирі були вбогі духом і широкі душею, та, брати мої, подивіться, якими нікчемними були досі навіть найширші душі!

Кривавими плямами вкрили вони той шлях, котрим простували, а їхня глупота повчала, що кров'ю потверджується істина.

Але кров — це найгірший доказ істини; найчистіше вчення кров обертає на отруту, на безумство й ненависть.

Коли хтось заради свого вчення іде на вогонь — то що це доводить! Істинне тільки те вчення, що народжується з горіння власного серця!

Палке серце і холодна голова: де вони сходяться докупи, там народжується ураган, справжній «спаситель».

Воістину, ці урагани, що поривають за собою, значніші й шляхетніші, ніж ті постаті, які люди називають «спасителями».

Однак від іще значніших, ніж усі ті спасителі, повинні ви, брати мої, звільнитись, якщо хочете відшукати шлях до свободи!

Ніколи ще не було надлюдини. Голими бачив я і найвеличнішу, і наймізернішу людину.

Ще надто схожі вони одна на одну. Воістину, навіть найвеличніша людина видалась мені — надто людською!

Так казав Заратустра.

ПРО ЧЕСНОТЛИВИХ

Громами й вогнями небесними слід промовляти до млявих і сонних почуттів.

Та голос краси ледве чутний: він закрадається тільки в бадьорі душі.

Тихо тремтів і сміявся сьогодні мій герб,— це священний сміх і тремтіння краси.

Сьогодні з вас, чеснотливі, насміхалась моя краса. І до мене долинув її голос: «Вони ще хочуть, аби їм платили!»

Чеснотливі, ви ще хочете, аби вам платили! Хочете отримати плату за чесноти, небо за землю, вічність за своє сьогодення?

А тепер гніваєтесь на мене, бо я вчу, що немає рахівника й скарбничого? Воістину, я навіть не кажу, щоб чеснота сама собі була винагородою.

Ох, скорбота моя ось у чому: брехнею довели, що нагороди і кари лежать в основі речей — навіть у основі ваших душ, чуєте, чеснотливі!

Та вепровим іклом повинно моє слово скородити основи ваших душ; лемешем плуга хочу я бути для вас.

Все потаємне ваших душ слід витягти на світло; коли все, вивернуте й потрощене, лежатиме на сонці, облуда відокремиться від істини.

Бо ось ваша істина: ви надто чисті для таких брудних слів, як «помста», «кара», «нагорода» й «відплата».

Ви любите свої чесноти, як мати — дитя; та хто коли-небудь чув, щоб мати за свою любов хотіла плати?

Ваша чеснота — це найлюбіша для вас власна суть. Вашу спрагу погамувати не можна, кінця в неї немає, вона обертається і крутиться, мов кільце.

І кожне діяння вашої чесноти — ніби загасла зірка: її світло й досі блукає світами, і хто знає, коли те блукання скінчиться?

Тож і світло вашої чесноти ще ллється, навіть коли діяння вже відбулося. Та й коли воно забуте чи мертве, промінь його світла ще живий і не гасне.

Нехай вашою чеснотою буде ваша власна суть, а не щось чуже, якась шкура або покров: ось істина з глибин ваших душ, чуєте, чеснотливі!

Звісно, є й такі,