Читати книгу - "Шпигунка"

Вона увійшла до мого офісу, ніби на сцену, зодягнена у вечірню сукню. Вона намагалася мене вразити. Я не запросив її сісти, але жінка сама відсунула стільця й всілася навпроти мого робочого столу. Після розповіді про зроблену їй німецьким консулом у Гаазі пропозицію вона заявила про своє бажання працювати на Францію. А також посміялася з моїх агентів, які стежили за нею:

— Чи можливо, щоби ваші друзі, які тут недалеко, залишили мене на певний час? Щоразу, коли я виходжу з готелю, вони заходять до моєї кімнати й перевертають усе догори дриґом. Я не можу піти в кафе, бо сусідній столик завжди зайнятий, а це відлякує людей, дружбу з якими я будувала роками. Тепер вони не хочуть з’являтися поруч зі мною.

Я поцікавився, яким чином вона б хотіла послужити батьківщині. Вона нахабно відповіла:

— Ви самі знаєте. Для німців я агент Н21. Можливо, французи мають кращий смак у виборі імен для тих, хто таємно служить батьківщині.

Я відповів так, щоби фраза мала подвійний смисл:

— Ми всі знаємо, що у вас репутація жінки, у всьому дуже дорогої. Тож скільки це коштуватиме?

— Усе або нічого, — була відповідь.

Щойно вона вийшла, я попросив секретарку надіслати мені досьє Мата Харі. Прочитавши весь зібраний матеріал (а це коштувало нам багатьох годин роботи), я не зміг знайти нічого, що компрометувало б її. На перший погляд ця жінка була досвідченішою за моїх агентів і дуже добре приховувала свою прикру діяльність.

Навіть якби ви й були винною, вони нічого не змогли б знайти для вашого звинувачення. Агенти щодня надавали звіти. Коли ви поїхали до Віттеля зі своїм коханим росіянином, осліплим через іприт під час однієї з німецьких атак, кількість «доповідей» межувала з безглуздям.

Зазвичай люди в готелі бачили її в компанії інваліда війни, схоже, на двадцять років молодшого за неї. З його запальності й манери ходити ми зробили очевидний висновок, що він приймає наркотики, можливо, морфій чи кокаїн.

Вона розповіла одному з гостей, що була в королівському домі Голландії. Іншому гостеві — що мала замок у Нейї-сюр-Сен. Одного разу, коли ми спустилися на вечерю й поверталися на роботу, вона співала в центральному залі для групи молоді. Ми майже впевнені, що вона переслідувала єдину мету — розбестити тих невинних дівчат і хлопців, які в ту мить знали, що споглядали ту, яку вважали «великою зіркою паризьких сцен».

Коли її коханець знову відбув на фронт, вона залишилася у Віттелі ще на два тижні й провела їх у самотніх прогулянках, обідах і вечерях. Ми не змогли зафіксувати жодного контакту з ворогом, але хто перебував би біля лікувального водного джерела на самоті, не маючи прихованих мотивів? Оскільки ми спостерігали за нею двадцять чотири години на добу, вона мусила знайти якийсь спосіб глузувати з нашого нагляду.

Отож, моя люба Мата Харі, вам було завдано найпідлішого удару. За вами стежили й німці, але вони робили це тактовніше й ефективніше. Після вашого візиту до інспектора Леду вони дійшли висновку, що ви вирішили бути подвійним агентом. Тож поки ви гуляли Віттелем, у Берліні допитували консула Крамера, який завербував вас у Гаазі. Німецьке керівництво хотіло знати про витрати у двадцять тисяч франків на людину, яка за своїми характеристиками була абсолютною протилежністю до тих, хто зазвичай був шпигуном, — тихих і практично невидимих людей. Чому він покликав когось настільки відомого для допомоги Німеччині в її зусиллях виграти цю війну? Чи він узгоджував свої дії з французами? Як це можливо, щоб за стільки часу агент Н21 не знайшла ЖОДНОЇ інформації? Час від часу її перехоплював якийсь агент (зазвичай у громадському транспорті) і питав, що вона дізналася. Однак вона зазвичай спокусливо всміхалася й казала, що поки не вдалося ще нічого.

Проте в Мадриді їм вдалося перехопити листа, надісланого вами керівникові служби контррозвідки — клятому Леду. Ви розповідали в деталях про зустріч із високопоставленим німецьким офіцером, який таки зміг пройти не поміченим нашим наглядом і наблизитися до вас.

Він випитував, чого я досягла, чи надсилала будь-яке написане невидимою фарбою повідомлення й чи воно часом не загубилася в дорозі. Я відповіла, що ні. Він запитав мене про якогось чоловіка, а я сказала, що спала з Альфредом Кіпертом.

У нападі люті він закричав, що його не цікавить, з ким я спала, і що він не збирається заповнювати аркуш за аркушем іменами англійців, французів, німців, голландців і росіян. Я проігнорувала його агресію, тож він заспокоївся й запропонував мені цигарку. Я спокусливо погойдувала ногою. Він вирішив, що перед ним сидить жінка з мозком розміром із горошину, тож змінив тему розмови: «Вибачте мені грубість, просто почуваюся дуже втомленим. Я мушу завжди бути сконцентрованим, оскільки повинен організовувати прибуття військових припасів, які Німеччина разом із Туреччиною направляє на марокканське узбережжя». Окрім того, я отримала п’ять тисяч франків, заборгованих Крамером. Він сказав, що загалом не мав права цього робити без дозволу німецького консульства в Гаазі взяти цю відповідальність на себе. Розмову закінчив словами: «Ми завжди сплачуємо свої борги».

Підозри німців остаточно підтвердилися. Ми не знаємо, що сталося з консулом Крамером, але Мата Харі точно була подвійним агентом, який до цього часу не надав жодної пристойної інформації. Для перехоплень радіопередач ми облаштували спостережний пункт на Ейфелевій вежі, але більшість інформації, якою вони обмінювалися, зашифровували, тож прочитати її було неможливо. Леду читав ваші звіти, але нічому не вірив. Я так ніколи й не дізнався, чи він направив когось на марокканське узбережжя для перевірки даних щодо прибуття військових припасів. Однак несподівано з Мадрида до Берліна надіслали телеграму, написану кодом, який — німцям про це було відомо — французи розшифрували. Вона й стала основним доказом обвинувачення, хоча в ній не було нічого, окрім вашого «військового імені».

АГЕНТ Н21 БУВ ПОІНФОРМОВАНИЙ ПРО ПРИБУТТЯ ПІДВОДНОГО ЧОВНА ДО МАРОККАНСЬКОГО УЗБЕРЕЖЖЯ Й МАЄ ДОПОМОГТИ З ТРАНСПОРТУВАННЯМ ВІЙСЬКОВИХ ПРИПАСІВ ДО МАРНИ. ВОНА ЇДЕ ДО ПАРИЖА, КУДИ ПРИБУДЕ ЗАВТРА.

Леду тепер мав усі потрібні докази для вашого звинувачення. Та все ж таки він був не настільки самовпевненим, аби вірити, що цією простою телеграмою переконає військовий суд у вашій провині. Тим більше що люди ще пам’ятали справу Дрейфуса: невинного засудили через один-єдиний лист без підпису й без дати. Тож необхідно було розставити інші пастки.

Що зробило мій захист практично даремним?