Читати книгу - "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Єдине, що додавало натхнення, — це думка, що тут, у школі, Софійка не просто так: вона в засідці. Власне, це й помогло пережити початок нового календарного року.

А вдома вже чекала новина. У підвалі, виявляється, не гадюки! Вужі! Жовтогарячі вушка лише у них! Тато сміявся, що баба Валя надто довго живе у місті, має діло тільки з Фантиком і не впізнала вужа! Зате пригадала, начебто вуж — це муж, до заміжжя!

— Вужі чи не вужі, — од хвилювання мама навіть скопіювала бабусину Лінину інтонацію, — але де вони взялись у нашому підвалі, ще й серед зими?

На що всевіда тато нічого певного відповісти не зміг.

— Я все одно їх боюся! До підвалу тепер ані руш! — тут мама точно висловила й Софійчині відчуття.

Однак на серці трохи відлягло, і дівчинка, домучивши домашнє завдання, перед сном наважилась вийти на нічний балкон. До чорного неба мов пришпилено срібний ріжок місяця. Спадає чи росте? Завжди плутається у цьому! Життя змусило Софійку добре познайомитись тільки з повнею.

Опустила погляд на вулицю. Безсердечного легковажного Сашка о цій порі там навряд чи зустріне, але… Але можна бодай позгадувати, як колись геть і ховалась від хлопця, бо він чекав її — отамо, на повороті — до нескінченності…

Як це зветься: мріяти про минуле? Поки уявляла, що було б, якби тоді до Сашка вона все-таки вийшла, рипнули двері на сусідньому балконі.

Софійка завмерла й присіла. Тепер вона справді в засаді.

У щілину їй видно, як на балкон виходить Росава. З розпущеним волоссям, недбало, по-домашньому заткнутим гребенем, в ажурній бабиній шалі, вона, як ніколи, схожа на русалку, царицю всіх земних вод. Кімнатне електричне світло творило круг дівчини містичний ореол.

Чимось заклопотана, Підліснячка навіть не роззирнулася. Дивилась тільки на небо. На місяць. «Місяць — то їхнє сонце!» — згадала десь почуте. Звісно, темні справи робляться в темряві, уночі, при зорях і місяці.

Довгенько стояла мовчки, Софійка аж змерзла. І аж здригнулась, коли Росава несподівано заговорила:

— Ти, місяцю молодий, на тобі хрест золотий!

Як ти ростеш, прибуваєш, так щоб росло-прибувало й кохання до мене рожденого, хрещеного, молитвеного Олександра!

Ог-г-го, заявочки! Софійка аж отерпла від такого нахабства! А ще якийсь моторошний переляк огорнув тіло, тож вона отерпла подвійно.

Потім Росяниця звернулася до зірок, які раптом заблимали на небосхилі:

— Ви, зорі-зоряниці, вас на небі три сестриці: одна нудна, друга привітна, а третя печальна. Беріть голки і шпильки, горове каміння, бийте його і печіть, паліть і нудіть; не дайте йому ні спать, ні лежать, ні їсти, ні пити, ні других любити. Тягніть рожденого, хрещеного і молитвеного Олександра до народженої нехрещеної Росави!

Трохи постояла мовчки. Вдивлялась не так у небо, як десь у себе. Тоді розвернулась і, нечутно зачинивши за собою двері, пішла з балкона.

Софійка ж, виждавши, поки вийдуть зашпори, ватяними ногами теж подибала в кімнату. Вуста ж, мов риба, що хапає останнє повітря, повторювали одне й те ж: «Я в засаді, в засаді, в засаді!»… Замість «в засаді», мимоволі виривалося «в досаді, в досаді, в досаді».

30. Білокрилівські страшилки

Не провчились і кількох тижнів, а вже серед купи уроків та домашніх вправ Ліда Василівна вклинила й завдання на класну годину. Розшукати легенди про походження назви їхнього міста, вишнопільських кутків, лісів та річок. Дмитрик трохи бурчав: що може знати приїжджий? А для Софійки такі завдання — за виграшки: не алгебра ж!

Дідусеву розповідь про бога Вішну та козака Вишню, головних засновників Вишнополя, знає напам’ять. Цікаво, що дідусь Іван знає про Кам’янку й Білокрилівський ліс?

Тільки-но збиралася телефонувати йому на мобільний, аж дідусь на порозі! Над’їхав провідати, свіженької рибки привіз!

— Чогось вартісного про походження назви річки й лісу не можу згадати, — відповів на онуччині причіпки, — але якби там побродив, розглянувся, то, може, щось би й придумав!

— Ходімо, дідусю, ходімо! — застрибала й заплескала в долоні.

— А риба в Кам’янці водиться? — примружився сивочолий жартівник.

— Діду-у-усю!

— Гм, під ногами протряхло, можна піти!

Земля й справді підсохла: на лісових стежках і зовсім сухо, а на галявах од грязюки захищав товстий шар торішнього листя. Лиш де-де в затінку позалишались острівці посірілого снігу — з-під них уже навіть підсніжники повитикалися! От вам і по зимі, от вам і по лижних прогулянках!

Зате для пана Гарбуза, видно, така погода — дослідницький рай! Тож, зустрівши його біля прибережної — зеленої серед лютого — осоки, Софійка навіть не здивувалася.

Знайомство-ручкання обох чоловіків було коротким і діловим:

— Віктор Гарбуз! Місцевий краєзнавець!

— Іван Ягода! Софійчин дід із Половинчика! Читав статті ваші в газетах!

— А ми в експедицію вийшли! — заторохтіла дівчинка, щоб пан Віктор, чого доброго, не згадав про гребеня. — Все хочемо з’ясувати, чого Кам’янка, чого Білокрилівка!

Проте пан Гарбуз клопотався іншим:

— Оце хочу ще про одне диво написати! Містика, а містика ж, товариші! Не примарилося тоді! Там, угорі, на камінній плиті таки пусто, таки нема русалчиного зображення!

— Русалчиного? — вхопився за якісь свої спогади Софійчин дідусь. — Чи не тієї, бува, русалки, що чіплялась до мого діда?

— Отого, що мешкав у Вишнополі? — Софійка поспішила випередити невдоволене Гарбузове роз'яснення, що, мовляв, ідеться не про місцеві побрехеньки, а про наскельне зображення три-тисячолітньої давнини. — Розкажіть!

— Того самого! — дідуся Івана вже не спинити. — Він тоді геть молодим був! А що дуже садівництво любив, то всюди якихось дичок вишукував, аби викопати й прищепити! Ото зранку з дому як піде — нібито вигнати гусей та качок на воду… Тоді ж Вишнопіль був як велике село: в кожному дворі худобу тримали, кожне водоймище птицею кишіло…

— О, може, й Кам’янка нею біліла? — доєднався до розмови пан Гарбуз.

Ах, до чого тут свійські птахи, коли за русалок зачепилися? Кажіть далі, дідусю!

— Не сумніваюся, що так і було! — Дідусь насупив брови у передчутті свіжих гіпотез. — А всі її береги, безперечно, були вталовані пташиними лапами і встелені пір'ям!

— То, може, ліс навколо річки тому і звався Білокрилівським? — тішився новій ідеї краєзнавець.

— А цілком може бути! — зрадів і дідусь.

— А з русалкою що ж? — не втерпіла Софійка.

— Так от, птицю вижене, а сам — берегами-кущами нипає. То якоїсь морозостійкої ожини видивляється, то шукає грушку-дичку, що на камені родить! Мабуть, десь тоді та русалка його й запримітила! А в саму Зелену неділю й перепинила!

Вони якраз